Моргун Ф.Т. - Хто і де зірвав бліцкриг. - 2006

О, Гоголь, ГогольІ Як же ти далеко дивився! Як же ти багато бачив! Назвіть мені ще такого пророка, який більш 150 років тому написав би так правдиво про наших героїчних прадідів і про наших сучасних єдинокровних, своїх падлюк і паразитів-п’явок, що присмокталися до нас. Замінимо гоголівські «стоги», «скирды», «табуны», «бусурманские обычаи» на безкінечні череди газуючих отрутою «іномарок», що захарастили вулиці сучасних міст, на багатомільйонні й мільярдні рахунки добутої обманом і крадіжками валюти, схованої в «тінь» або за межами України, вдивимося у фальшиві фізіономії тих, сьогоднішніх, хто «гнушається мовою своєю», вдумаємося у всеохоплюючу правду Гоголя — і побачимо в його особі Великого Українського і Всесвітнього Пророка. І хай якнайшвидше станеться й те, що він пророчив «останній падлюці» вустами Тараса Бульби : «...Ударится он, горемычный, об полы руками, схватит себя за голову, проклявши громко подлую жизнь свою, готовый муками искупить позорное дело...»

Мене доля чимало поводила країною у війну і протягом трудового життя. Але де б не був — у Казахстані, Росії чи Киргизстані, всюди пам’ятав, звідки родом, і постійно туди прагнув. Глибоко шаную й люблю, мов рідного брата, кожного росіянина, казаха, киргиза, німця, узбека, таджика, єврея, представника кожної національності, котрий самовіддано любить свій народ, свою країну і нічого не шкодує для процвітання своєї Батьківщини. Лише на таких людей можна завжди покластися, адже вони з високим моральним обов'язком ставляться до кожного народу, як до свого кровного, бажають усього доброго кожному народу, як своєму.

Самовіддано люблю свою Україну. Вона для мене — батько й мати, моя сім'я, мої діти, онуки й правнуки, вона

— моя надія і опора. Неймовірно радію всьому доброму, що йде від мого народу, і стає прикро, коли йому погано, коли він дозволяє різним своїм дурникам і недотепам творити підлість і шкоду. Разом із тим, абсолютно впевнений, що кожний українець повинен прагнути до вірної дружби з Росією, однак, особливо підкреслюю, цей процес має бути взаємним, точно так само слід ставитися до України.

Я народився і виріс на Донбасі, звідки пішов солдатом на фронт. Наш рід з діда-прадіда — донецький. Батько і мати поховані на цвинтарі села Іванівка Червоноармій-ського району. Моя старша сестра Марія всю війну пройшла медсестрою в прифронтових військових госпіталях. Мій старший брат Володимир, фронтовий офіцер, усі груди в орденах, останні роки свого життя працював начальником пожежної команди міста Костянтинівки — день і ніч у бойовій тривозі. У 1991 році загинув і похований на міському кладовищі в Костянтинівці...

Узимку 1940 року комсомольська організація Гродів-ської середньої школи направила мене в райком комсомолу у місто Червоноармійськ на предмет мобілізації для навчання в профтехучилищі шахтарського профілю. В райкомі побачив сотні таких же, як і я, сільських хлопців. Коли підійшла моя черга, звертаючись до членів бюро райкому, сказав, що шахтарської праці не боюсь, і якщо буде рішення, то його виконаю. Однак прошу, якщо можливо, врахувати, що з дитинства мрію бути агрономом, готую себе до цієї справи. І мій дід Феофіл Тимофійович Мойко, слюсар Червоноармійського залізничного депо, почесний громадянин міста Червоноармійськ, колишній моряк, учасник повстання на броненосці « Потьомкін », думку якого я надзвичайно ціную, настійно радить мені стати агрономом. Тому буду дуже вдячний, якщо дасте можливість закінчити середню школу і вступити до сільськогосподарського інституту. Це прохання задовольнили. Однак більшість юнаків нашої сільської округи постійно поповнювала ряди шахтарів. Багато моїх земляків і рідних трудились

і трудяться на шахтах імені Димитрова, Центральній, Ро-динській та інших.

Коли у вересні 1939 року Сталін всадив ніж у спину спливаючій кров'ю Польщі і ввів війська в західноукраїнські області, українське населення зустрічало нашу армію з невимовною радістю. Люди сподівалися, що після багатовікового поневолення прийшли визволителі. Але згодом, через мі-сяць-другий, почалися масові репресії, арешти, відправки до тюрем і таборів багатьох сотень тисяч людей. Без суду і слідства арештовували національну еліту — освітян, юристів, духовенство, заможних селян, а особливо українських вчених, письменників і поетів. Історикам відомо, що тільки в 1940 році було репресовано понад мільйон осіб. Усі в'язниці, розташовані в областях Західної України, були переповнені взятими під варту без суду і слідства людьми.