Моргун Ф.Т. - Хто і де зірвав бліцкриг. - 2006

Реальна обстановка вимагала збереження армії, бо тільки вона могла врятувати Вітчизну. Та в ці трагічні дні долю армії вирішували не мудрі воєначальники, як у 1812 році на раді у Філях, а політичний вождь-диктатор, який заховався за кремлівськими стінами й підготував собі глибоко під землею надійне сховище-бункер у Куйбишеві. Ті великі російські полководці на чолі з Кутузовим, відстоявши поле бою і маючи війська, палаючі бажанням «заутра бой зате- ять новый», все ж таки вирішили в ім'я врятування і збереження могутньої армії здати столицю Росії — Москву.

Якби Кирпоносу дозволили своєчасно відступити, то він зумів би ще багато зробити для остаточної перемоги. Тоді були б і час, і можливість організовано вивести війська з нависаючого оточення, наставити мін у районах можливих переправ німців, а на дорогах виставити могутні й мобільні ар'єргарди, як це зробили російські командири в 1812 році під Смоленськом, чим провалили сміливий план Наполеона оточити тут російську армію і наголову розбити її. Кирпонос зумів би відступити з військами, пальним, боєприпасами й дати бій у вигідних для своїх армій умовах. Я впевнений, що тоді б рубіж на Пслі, нижня течія Дніпра, Смоленськ, схід Білорусії були б кінцевим рубежем для німців, за який далі на схід не ступила б нога завойовника. І не дістались би фашистам ні Донбас, ні Харків, не топтали б вони нашу землю до Москви, Воронежа, Сталінграда, Кавказького хребта. Саме з вини Сталіна армія Кирпоноса опинилася в оточенні, втратила багато техніки і солдат. Тільки в полон німці взяли понад 600 тисяч наших воїнів.

І донині люди не знають усієї правди про те, що відбувалося в пеклі, в яке Сталін увігнав у вересні 1941 року півтора мільйона наших солдат і офіцерів і ще більшу кількість цивільного населення.

Від західних кордонів оточення (Києва і правого берега Дніпра) до східних (міста Лубен Полтавської області на річці Сулі) — 220 кілометрів, від південних (місто Кременчук на Дніпрі) до північних (місто Прилуки Чернігівської області) — майже 300 кілометрів. І весь цей простір не тільки по центральних і міжрайонних дорогах, а й по манівцях був забитий танками, бронеавтомобілями, тягачами, гарматами, автомашинами, кінними підводами й нескінченними колонами піхоти, які відступали. А між ними, а частіше поруч із ними, ліворуч і праворуч доріг, зайнятих арміями, рухалася незліченна маса біженців — також на автомобілях, підводах, тракторах і комбайнах. (Була категорична команда союзних і республіканських верховних властей евакуювати на схід сільськогосподарську техніку, всю худобу, зерно й продукти).

Пригадай, читачу, мій ровеснику, як ми тоді вірили пропаганді, як були переконані, що далі Дніпра ворог не пройде, буде зупинений, а потім проб'є і наш час: Червона Армія, оговтавшись від раптовості нападу, зробить «і на нашій вулиці свято». Особливо пристрасно цього бажали численні маси українців, росіян, євреїв, люди інших національностей, сім'ї військовослужбовців, керівних працівників Західної і Правобережної України. Більшість із них, евакуювавшись через Київ, Черкаси й Кременчук, уже в липні опинилися на лівому березі Дніпра й після жахів бомбардувань і кулеметних обстрілів на прифронтових дорогах Правобережжя тут, у селах, у гостинних полтавців почувалися майже як у Бога за пазухою. Бо знаходилися не лише в глибокому тилу й серед добрих людей, а й у зоні, яка ворогу, як були переконані, не доступна. Червона Армія не дозволить форсувати Дніпро. У кожному селі, майже в кожній полтавській сім'ї жили біженці: євреї, українці, росіяни та інші люди, котрі потрапили в біду. Добрі й турботливі полтавки, залишившись без чоловіків і синів, які пішли на фронт, по горло зайняті роботою на полях, фермах, не завжди знаходячи хвилину нагодувати своїх дітей, ділилися останнім шматком хліба з сім'ями, загнаними до їхніх домівок великим лихом. Полтава, Кременчук, Миргород, Лубни та всі інші міста й села були заповнені втікаючими від рабства людьми. Таких біженців були сотні тисяч тільки в Полтавській області, не кажучи вже про все Лівобережжя.

І коли раптом залунали бомбові й артилерійські канонади вже на лівому березі Дніпра, запалали полтавські села й містечка в придніпровських Золотоніському, Іркліїв-ському, Чорнобаївському, а потім і в Драбівському, Ор-жицькому, Згурівському, Яготинському та інших районах, усі ці втікачі знову опинилися на дорозі, що вела не до Храму, а в невідомі й тривожні далі на схід. Безперервні потоки людей ішли, несучи на руках немовлят, ведучи підлітків, а за плечима — мішки й торбинки. Багато хто тягнув за собою возики. Полями й луками молоді полтавки гнали на схід стада корів, табуни коней, отари овець.