Королева Н. Легенди Старокиївські

Тепер чує знайомі вигуки й зойки. Он-бо, в диму й вогні знов лунають войовничі покрики, стогін і зойки смерті, брязкіт зброї й кінське ржання, що заглушує тупіт копитів. О, о!.. Падають мури, валяться високі кам’яниці, в руми обертаються міста... Он найгарніше місто на горі над самим Бористеном...— не чує за військовим гамором Гашта його наймення, — он і те місто аж угинається під напором збройної сили. На тлі кривавих річок, між руїнами мурів й золотих бань — дивних будов, між горами — трупів людських і кінських, бачить Гашта незчислимі полки «чужих скитів»... Якби ж довідатись бодай їхні наймення! Бодай наймення їхніх вождів... Як, як? Батий?.. Гірей і... Андрій ...Боголюб? Що то — «Боголюб»? Ще той... А зрештою, що наймення! їх ані не вимовиш. Хіба ж не однаково, як називати ті чи інші, але ж все-таки ті самі річі? Таки ж греки й тепер інак називають те, що має свою, питоменну скитську назву.

І Гаштин дух роз’яснюється... Він з радості бачить, що слово — лише звук. Ось воно налітає, хвилює, підносить,— і враз уже нема по ньому й сліду!

А люде — все ж ті самі! Таки ж Гашта не може помилитись: що більше в них вдивляється, все дужче переконується — такі ж самісінькі, як і він. І серцем чує: це ж скити! Такі ж порядні скити, з твердою рукою, з безжальним серцем, з могутнім завзятим духом, що погорджує словом, але радо промовляє тільки вогнем і руїною. Так! Не одурив ворожбит — це його нащадки!.. Тільки волф сказав немудро, мовляв, аж коли й пам’яті не буде по Гаштових нащадках.

Такі часи ніколи не прийдуть! Ні, на цій землі вічно житимуть скити... Вічно!..

Знову, як на хребті теплої хвилі, підхопило радістю Гашту. Немовби його зірвало з місця й понесло в дивну країну прозорого холоду. Мерзнуть кінці пальців, студені потічки пробігають по спині, ноги обуті у ледяне взуття. Але ж від того холоду тіло не болить, як це буває при морозі. Навпаки,— в серці стає все радісніше. Наростає тепле почуття дивної гордості, що от він, Гашта, син невеликого свого племені, прецінь цілком інший, відмінний від усіх. Бо ж тепер йому це ясно зовсім: він з істоти, що була з тіла й крові, тепер перетворився на чисту кригу. Довкола — темна, непроглядна ніч. Нема їй кінця, нема їй меж. А перебувати на ній без руху — була така неуявна розкіш, про яку ніхто не міг би й мріяти. От так би й лежати завжди!

А все ж таки нема довкола повного спокою. Десь там — далеко-далеко... чути рухи, бій, боротьбу, вбивання й смерть все нових і нових натовпів людських. Тільки ж ті людці, таки справді, не люде, лише людці, дрібнесенькі, малесенькі, як комашинки. На самій Гаштовій долоні вміститься їх кілька десятків, та де — кілька соток! А від того скитова гордість сама росте, шириться, збільшується до безмежних розмірів, підкреслена смішними ордами цих дрібнолюдців. Так, він — скит Гашта, начальник свого славного роду — є істотою, надприродно великою, виїмковою, одинокою істотою, що з нею не може бути порозуміння, бо ж хіба такі дрібні «хрущики», оті дрібнолюдці можуть зрозуміти його, велетня Гашту?.. Вони?.. Ха-ха-ха!..

Коли ворожбит повернув до багаття, Гашта твердо спав. Спав тяжким сном смертельно п’яної людини.

Вугілля дотлівало. Гашиш вже більш не курився. Тільки якимсь ніби відгуком чи тінню запаху озивався ще в печері його солодкавий аромат. І від нього коли-не-коли пирхав та чхав у сусідній печері оперований Гаштин кінь...

«Откуду єсть пошла...»

ЇСхшо рочистих таємних змін завершено: золото нового врожаю впало під серпами женців. Селища подовж широкого Бористену обвіяні запахом меду й нового зерна. В цім році наближається подвій благословенне осіннє свято: гойний врожай дала мати Земля, що то її прадавні предки богинею Семлею називали,— і мир панує по цілій країні.

ТАВРІЙСЬКА БАЙ

Старий жрець бога Яса — Ясонь, як того вимагає звичай, рівнозначний із законом, власноручно вимітає святиню свіжим зеленим дубовим галуззям. Ніхто, крім жерця, не сміє входити до середини храму. Нарід лише відчиненими дверима бачить в глибині храму-божища статую бога, загорнену хмарами офірних димів.

Двічі в році відбуваються «великі свята». Навесні, коли рука орача-ратая звіряє матері Землі зерно, як дорогоцінний скарб, ховаючи його в таємні глибини,— тоді з’являється людям Яс, осяяний золотим вінцем. У правиці бога — промінь-спис, що ним бог загнав злу чарівницю Марену, студену зиму, однакову, що смерть. В лівиці — розквітла квітка, з якої випорхує пташка.