із сьомого дна

— То що, мені його вбити чи що? — зло запитав я. Катерина мовчала. Я враз поглянув на неї, той відьомський

блиск перелився в її очах.

— Він і так мучиться сам, ще й нас мучить. Куди ми з ним тепер? Він зачув смак пожежі — півсвіта спалить.

Я такого не сподівався від неї, та вона мала рацію.

— Заведи його в лісок та вбий тихенько, — докінчила вона. Я так і зробив. Божевільний ішов за мною сумирно, ніби

теля. Зайшовши в гущавину, зупинилися. Місце було підходяще, тож я витяг ножа й обернувся до нього. Він і не писнув. Тіло я прикрив гіллям і пішов назад до Катерини.

Ми їхали під дощем, що знову розпадався. Катря притулилася до мене, я обійняв її, закутав у плащ. Поводи пустив —-кінь знав сам, куди має їхати. Біси в ньому чули, де найближча стоянка нечистої сили, тож треба буде Катерину залишити там.

Він привіз мене в непролазні лісові хащі, у темний яр, де й удень не пробивалося сонячне проміння. Там жила відьма

Меланка. Вона прийняла нас добре, нагодувала, обігріла. Катря тут же закуталася в кожухи й пішла спати — їй довелося багато пережити. Я був злий на неї — шкода мені було Божевільного. Відьма завербувала мене, хоча сам був вербівником.

Меланка весь час загравала до мене: відьма є відьма. Була молода і вродлива, як і всі відьми. Вона почула мою силу, зрозуміла, хто я і який маю авторитет у пеклі. Я зрозумів, чого вона хоче й грубо взяв її, не боячись, що із сусідньої кімнати вийде Катерина й побачить нас. Я хотів помститися їй, не Ме-ланці — Катерині.

Більше залишатися тут я не хотів, тим більше, що мав ще роботу. Тепер мені треба було їхати знову до Ніжина — зрубати ще одну підпору Великого князівства Руського. Саме туди зі своїми хоругвами затяжців прибув Юрій Немирич. Він розставив їх у місті по квартирах. Ніжин став його опорним пунктом. Місто залишалось вірним гетьманові, звідси можна було гасити будь-які заколоти, що мали знову вибухнути на Лівобережжі, а ще слідкувати за московитами, за рухом їх війська.

Чи не разом із Немиричем у місто прибули таємно й Сом-ко з Цюцюрою. Я поплентався за ними — Катерину залишив у млині. Вербування закінчилося, починалася війна, так що моя жінка стане мені тепер тільки тягарем.

Крім наказного полковника Золотаренка, у місті був ще один запеклий прихильник московського царя, ніжинський протопоп Максим Филимонов. Саме в його господі й зібралися змовники. Насамкінець до них приєднався гість із Запоріжжя Іван Мартинович Брюховецький.

Стіл у панотця був накритий щедро. Він поблагословив коротко трапезу, старшини почали обідати, їли поважно, розмовляли.

— То ви, шановний панотче, кажете, що написали вже листа до Ромадановського? І що він каже?

Панотець саме обсмоктав кісточку, відклав її на тарілку.

— Каже, що зараз із військом підійти не може. Ще того війська не назбирав. Проте дякує за вірність, за добру службу цареві й обіцяє, що батюшка винагородить.

— Від них дочекаєшся, — буркнув Золотаренко. — Військо в них є, лише підходити бояться, думають, що ми їм пастку замислили.

— Атож, — погодився Сомко.— Мусимо самі, без них починати. Треба перебити затяжців, це буде добрим знаком для Ромодана.

Усі на хвилю помовчали.

— Легко сказати, — знову мовив Золотаренко. — Та як зробити?

— Просто, — це в розмову перший раз вступив Тиміш Цюцюра. — У мене з випищиків можна добру ватагу головорізів назбирати. Козаків я притримаю, декого, що дуже гетьману вірні, чик по горлу — і край. Лише крикнемо «бий ляхів» — і понесеться. Ще й самі козаки пратимуть. Я поговорив із сотниками, а ті з простими козаками. Більшість готова за Юрка пристати, не хочуть більше ляхів та Виговського. І обов’язково Немирича взяти, щоб сучий син не напаскудив більше.

Це було сказано переконливо. Тепер озвався Брюховецький:

— Отож, люди в нас є, затяжців ми переб’ємо. Нехай полки Ніжинський і Переяславський за нами. Миргород, Полтава, Гадяч і Лубни — завжди за нами, запорожцями, тягнули. Думаю, і цього разу не підведуть. Лишаються Чернігів та Прилуки.

— За них не хвилюйтеся. Чернігівців багато під Конотопом лягло, тепер нових козаків набирають. У мене там є знайомства поміж старшиною — місто буде наше, — твердо сказав Сомко. Золотаренко зауважив:

— З Прилуками гірше. Там Дорошенко — твердий гетьманець. Та й вони нам не страшні — Пожарський їхній полк чи не цілий під Срібним вибив, тож і Дорошенко мовчатиме, не має з ким смикатися. Отже, Лівобережжя повністю за нами. Гірше з правим берегом. Що скажеш, пане Брюховецький?