із сьомого дна

Богун був у крові ворогів, тримав у руках закривавлені шаблі. Побиті затяжці лежали в нього під ногами. Вороги оточили, готові кинутися. Були злі, як вовки. Раптом полковникові прийшла поміч: його полкові побратими не стали відходити до монастиря, залишивши пана полковника на поталу ворогу, — кілька з них вернулися, підтримали Богуна своїми шаблями. Тут полковник наче дістав нову силу. Він скористався сум’яттям ворога й кинувся в бій, мов нестримна буря, іцо руйнує все на своєму шляху. Рубав ворога, клав одного за одним на землю. Уже десь півтора десятка затяжців лежало трупом від його шабель, а бій все ще клекотів, затяжці кидалися на нього, аби взяти живого чи мертвого. Запорожці також уже рубалися з найманцями, Сірко трощив їхні голови, сидячи на вороному. Славний Вінницький полк дружно пішов у бій. Я й собі не став чекати — кинувся на Богуна. Мій гнідий переніс мене через бурю бою й погнав просто на нього. Я розмахнувся шаблею, вдарив. Він ніби відчув мене спиною, пірнув під удар, вискочив із другої сторони. Я знову рубонув, Богун прикрився шаблею, заблокував мій удар. Тоді я підвівся у стременах і вдарив ще разок. Удар той був потужний, цілим тілом, і мало який блок міг його витримати. Богун схрестив дві шаблі і так стримав мою перед самою своєю головою. Тут у бій вже й кінь мій кинувся. Гнідий став дибки, копитом передньої ноги цілячись полковникові в голову. Богун відскочив, упав. Раптом підхопив списа від мертвого затяжця. Мій гнідий знову повис над ним, аби розтоптати, але полковник почав відмахуватися списом, цілячись коневі в морду. Справа підбіг затяжець, Богун обернувся й оперіщив його древком свого списа по голові, так що той тут же полетів сторчака. Другого полковник насадив на свій спис, штовхнув просто на мене, заблокувавши мою чергову атаку. Гнідий мій почав нервувати, бив копитами землю, я зострожив його, аби нарешті дістати цього козака.

Раптом переді мною з’явився Іоан Хреститель і своєю силою відштовхнув мене. Я відлетів сторчака разом із конем, і ми обоє впали на землю. Я сильно вдарився, так що ледве звівся на ноги.

— Гей, святеннику! Мені що, тепер жодного Івана на Україні не можна рушити? То ти Іскру закриваєш, тепер Богуна... Чого лізеш у наші справи?! — я звіром заричав на нього.

— Бо то є чисті душею мужі — і ти до них не маєш права! Геть, сатанинська сило!

Я відступив — іншого вибору не було. Накрив себе туманом і вийшов із бою. Кінь мій поволі потрюхикав за мною, ніхто його не стримував. Богун таки відбився від затяжців, разом зі своїми побратимами, самі ж найманці були розбиті й відступили з великими втратами. Богун заборонив їх переслідувати. Я вернувся до хати, забрав Катерину — і ми подалися подалі з того містечка. Треба було чимшвидше тікати, доки мене не впізнав Богун або хтось із його людей. Головного я все-таки добився: Вінницький полк піде проти гетьмана Дивлячись на них, так само зроблять й інші.

Роботу було зроблено. Я був упевнений, що план мій спрацює і скоро я дістану «вільну» від свого пана.

— Заїдьмо додому, — ще раз попросила мене Катерина. Вона вже втретє зверталася до мене з цим проханням, ніби відчувала щось лихе. Я погодився, бо й так у правобережних полісах роботи не залишилося. Треба було знову їхати до Ніжина, дорогою заскочимо додому. Більше Катерину із собою тягати не буду — починається війна.

Мій кінь швидко ніс дорогою до Києва. Не доїжджаючи кілька верстов, ми звернули на польову дорогу, що вела додому.

Побоювання Катерини справдилися. Замість дому ми застали згарище. Не було ні млина, ні стайні, ні хати, ні клуні, тільки чорна масна сажа. А ще Божевільний бродив сюди-туди, ніби щось шукаючи.

— Хто це зробив? — питала Катерина не то мене, не то себе, не то ще когось. Я поглянув на Божевільного, підійшов до нього.

— Це ти зробив?

— Я, — навіть якось гордо відповів він.

■— Навіщо?

— Бо то є проклятий дім, усе в ньому смердить чортом. І ви є чорти всі, тож я й спалив ваше кубло.

Я так і знав, що не можна було його самого лишати вдома.

— Що ми тепер будемо робити? — питала мене Катерина. Була прибита горем.

— Не журись, мала, я все відбудую. Віддам сатані все, що винен, тоді поставлю і млин, і хату.

— А що зараз робити?

— Десь залишу тебе й Божевільного, сам же мушу іти.

— Він наробить нам ще більше біди, — вона показала на свого Микиту. Той саме відмахувався від мого коня, який норовив укусити його, вдарити копитом. Вони відразу чогось зненавиділи один одного.