із сьомого дна

Богун посміхнувся, підморгнув панові весело.

— А може, спробуємо, пане, востаннє старі часи згадати, як я вас колошматив та розганяв ваше військо, наче отару овець. Як ви тоді бігли драпака з-під Монастирища, а ми кремсали вас на січку. Наплюй на того гетьмана і його накази, давай зведемо наші старі порахунки.

Шляхтич поглянув на своїх. Тоді мовив:

— Будуть казати, же поляки забили арештанта.

— Не будуть. Тут сотні свідків, що я тебе першим на герць визвав.

Поляк знову поглянув на своїх, ті ствердно кивнули. Воло-диєцький спритно зіскочив з коня, Богун ступив кілька кроків до нього.

— Оце по-лицарськи. Давай так, ляше, як ти мене здолаєш, то я сам тобі свою шаблю віддам та пернач. Накажи, нехай твої люди спішаться та відійдуть на сотню кроків, а то я вам, ляхам, не вірю. Мої люди також відійдуть.

Я відразу зрозумів, до чого хилить полковник: хоче відсунути своїх людей до монастиря, збільшити відстань між ними та затяжцями, аби козаки сховалися за монастирською брамою. Були тут переважно заслужені дядьки, і зброї іншої, крім шабель, не мали. А ще були ченці, старі діди, навіть діти, які взагалі не мали, чим захищатися. Перший натиск кінних за-тяжців —■ і вся процесія тут же лягла б.

Лях також зрозумів, чого хоче добитися Богун. Він чхати хотів на ті козацькі ради, процесії... Нехай собі тікають. Гетьман дав наказ взяти Богуна, і він візьме його та ще й як! Навіки пан Володиєцький уславиться поміж шляхтою, що переміг на шаблях вінницького полковника.

Затяжці відступали, козаки також стали відсуватися. Богун сказав своїм потиху:

— Як порубаю ляха -т- тут же біжіть до монастиря. Доки не прийде Сірко та підкріплення з Вінниці — носа не показуйте.

Бійці лишилися самі. Вони витягли шаблі, стали один навпроти одного. Шляхтич зняв кольчугу, аби бути нарівні з козацьким полковником.

— Нападай, пане, першим. Якщо ти й справді перша шабля королівства, то без труду виб’єш шаблю з рук старого й немічного козака

Пан ударив першим, полковник козацький відбив. Тоді їхні шаблі схрестилися ще кілька разів. Бійці не поспішали, хотіли спочатку вивчити один одного. Сила в ударі була в обох, майстерності, очевидно, також не бракувало. Товариші почали закликами підбадьорювати Володиєцького, Богуна підтримували свої.

Шляхтич пішов в атаку. Він зробив спочатку кілька фальшивих замахів, а потім провів комбінацію, наприкінці якої мав прохромити Богунові шию. Полковник знав добре цю штуку і вчасно відхилився від підступного удару. Пан ще насідав, бажаючи добити полковника, та Богун вправно відбивався, сам наносячи час від часу підступні удари, що заставляли пана завжди бути напоготові.

Побачивши, що Богуна з наскоку не візьмеш, пан трохи відступив, щоби почати спочатку. Дихав важко, навряд чи з втоми, швидше від запалу, а може, ненависті.

Богун також не квапився—хотів чим більше витягти часу, аби встигло підкріплення. Він здебільшого відбивався, рухався мало, аби не втратити надто багато сили. Краєм ока вінницький полковник бачив, як із лісочка вискакують запорожці. Десь по дорозі підхопили Сірка, який ішов їм назустріч. Кошовий вискочив на поданого йому коня й повів чубатих воїнів у бій. Із міста ж виходили козаки Вінницького полку, адже в монастирі була тільки жменька з них — самі полісові старшини. Козакам дали знати, що загін найманців прибуває до міста, вінничани похапали зброю й кинулися рятувати свого полковника

Зараз почнеться січа, тож Богун вирішив добити свого заклятого друга Майстерно відбив його чергову атаїсу, а тоді сам вдарив, рубонувши Ляха по голові. Той поточився і впав. Затяжці зворохобилися — не чекали, що їх славний, непереможний полковник отак ляже, а тут ще й побачили, що їх атакують і з боку міста, і з боку лісу.

Треба віддати їм належне — найманці не знітилися. Незважаючи на смерть свого полковника, вони приготувалися до бою, зайняли позиції.

— Взяти Богуна! Живим узяти! — пролунала команда

Вінницький полковник озирнувся. Його люди, як він і наказав, відступали до монастиря. Спочатку був порив кинутися за ними, однак він стримався. І так доженуть, та й не личить йому, старому, тікати, показувати ворогам спину. Він тільки зігнувся над убитим шляхтичем.

— От і поквиталися.

Тоді підхопив його шаблю, зважив у руці — добрий клинок!

До нього добігли, враз оточили.

— Кидай зброю! — наказали.

— Самі візьміть, — відповів полковник.

Вони кинулися на нього, Богун пішов назустріч: одному розчерепив голову ударом-блискавкою, іншому випустив кишки, протягнувши домахою по пузі. Тоді відскочив, відбіг, притулився до стіни монастиря, що мала прикрити зі спини. Найманці кинулися на нього з диким криком. Рубали без розбору, не боячись поранити чи навіть убити Богуна. Полковник відхилявся від ударів, пани били по мурі, аж штукатурка відлітала. Богун же відбивав удари однією шаблею, другою — рубав. Бився відважно, нападав блискавично, як це вмів тільки він, поволі відходив до своїх вздовж стіни, перестрибуючи то на горбок, то у видолинок; місцевість була горбкувата, ніби навмисно перекопана. Затяжці кидалися на нього всі гуртом, він же тим тільки користався, виходячи з-під їхніх ударів, рубав та штовхав під ноги іншим нападникам. Він ніби використовував їхню силу, їхній натиск, аби зробити гармидер поміж нападниками, а тоді рубати так, що трупи й поранені один за одним падали до його ніг. І весь час він рухався вздовж стіни, не давав себе затиснути. Удари його майже завжди досягали цілі, нападники ж так і не змогли дістати його.