Юрко Покальчук: Крутосхил

Відразу ж почалися кпини, що то на Пнпському фрак, чи що він маєходити вперед боком у вітряний день, аби не піддувало, і що старшина взагалі має навчити його ходити боком, і таке інше.

Зараз, коли появився Витько, то навіть про біду свою із шинелею забув Сашко Пипський, бо знав, що тепер то все влаштується у нього, чи то пак, у них все влаштується.

Цей день справді був добрий, бо поприходили до всіх родичі, понаносили домашньої їжі. Звичайно ж і Сашка відвідала родина, та ще й усі гуртом. Витько домовився з хлопцями і виміняв якоюсь складною арифметикою усе так, що вже цієї ночі місце його на ліжку в касарні виявилось поряд з Пипським. Хлопці того дня добре поїли, й увечері перед сном мали десь із годину чи півтори вільного часу, і врешті могли собі й побалакати.

Комендантом приміщення Військової Юнацької школи був старенький полковник, який удень командував навчанням молоді, а увечері довго сидів із юними студентами та гімназистами, оповідаючи різні історії з минулої своєї служби в царській армії, і з українських подій, і планів сьогодення.

Так минуло кілька днів. Хлопці починали звикати до нового укладу життя, дрібні прикрощі їхні потроху щезали, розчинялись у буднях — і гуртове життя загалом почало їм подобатися.

До студентів подеколи приходили дівчата, і ті гонорово йшли на побачення у двір чи десь неподалік, вистоювали годинами перед наказом «Спати!», цілувались здебільшого так, щоби не бачив ще хтось, і проходили до касарні ходою бувалих і дорослих мужів, що надзвичайно дратувало молодших гімназистів.

Щодня навідувались батьки молодих вояків чи хтось із рідних, приносили харчі, і все ніби налагодилось.

Аж одного ранку новобранці прокинулись від грюкоту й шуму, який зчинила група обдертої й брудної, озброєної молоді, що ввірвалась у кімнати. Виявилось, що це приїхали до Києва господарі цього дому - юнаки Першої Української Військової школи. Понад місяць вони тримали позицію біля Бахмача, чекаючи підкріплення. Підкріплення не було.

Приїжджали до Бахмача козаки, великими групами, заявляли про свій «нейтралітет» і забирались додому.

Юнаки військової ніколи збунтувались і подались до Києва. Без підкріплення вони не збиралися вертати па позиції.

Єдиною силою, яку могли дати їм у поміч, була студентська сотня. Через день перша сотня студентського куреня Січових Стрільців вирушила на фронт.

Комендант школи, старий полковник, благав юнаків не забирати із собою студентську сотню.

Але студентський курінь, а особливо наймолодші, готові були хоч зараз у бій.

— Та ви ж і стріляти не вмієте! — жахався полковник. — Куди ж вам проти московської армії. Там дорослі, досвідчені вояки, та ще матроси, наскільки відомо. Ви ж проти них не встоїте!..

— Стріляти навчимось у бою! — запально кинув йому Андрій Соколовський. — А що немає в Україні зараз іншого війська — не наша провина, а скорше ваша, пане Полковнику, і ваших колег. Ми повинні виконати свій обов’язок перед Україною, якщо треба вмерти, то умремо за неї, але не здамося, не відступимо!

— Дитино! Побійся Бога! Куди тобі вмирати? Ти ще й не жив! — просив його полковник.

— Я не дитина! — патетично промовив Андрій. — Я — сьогодні стрілець Української Армії.

Соколовському не було ще й шістнадцяти років.

Сашко не тямив, чи забувався на хвилину у сні цієї ночі чи ні, але враз зійшов на нього великий спокій, і, здавалось, ота нелюдська втома, страшенна нервова напруга, що виснажила вкрай його худеньке ще зовсім підліткове тіло, поступилась раптом місцем спокою і глибокій світлій свідомості. Він полегшено зітхнув, обвів очима ще напівтемний, але під першими променями світанку щомить світліший зараз станційний зал і знову звернувся з молитвою до Бога.

Не за себе зараз молився Сашко, не своєю долею опікувався, звертаючись до Всевишнього, а вічної пам’яті просив тим, хто затнув учора на полі бою, і славної долі Україні, волі їй і сили у прийдешньому, аби ті, хто загинув за неї, не віддали своїх життів даремно.

Студентський курінь заліг ліворуч від станції, а Військова школа - праворуч.

Спершу їздила і стріляла у ворогів їхня єдина гармата на майже саморобному панцерному поїзді. Одну спробу ворога відбили успішно, відбили й другу.

Далі все було в якомусь страшному хаосі, мов у страшному сні.

Сашко бачив прострілепу навиліт голову Андрія Соколовського

з виразом здивування на дитячому обличчі, бачив, як падає, тримаючись за груди, з кривавою піною на вустах Остап Гнаткевич, один за одним падали мертвими хлопці, і вже нічого їм не лишилось, коли пішли на них моряки з багнетами вперед, як встати й собі, і обмеженими своїми набоями спершу відстрілюючись, врешті сплестись у страшному двобої із переважаючим ворогом.