З Витьком Сашко ділився всім, що почував і думав, майже всім, якщо точніше, бо деякі речі він ще просто не вмів
ВИМОВИТИ чи висловити, але зрозуміло було, якщо з кимось може говорити відверто, то тільки з Витьком.
Батько Витька був залізничний інженер, вдома ще молодший брат і мама. Родина свідомо українська. Витько - високий, худорлявий, короткозорий. Окуляри, однак, надівав тільки в гімназії, хоч зазвичай носив їх із собою повсякчас. Жвавий, завжди усміхнений, дотепний веселун. Таким Витько був у компанії товаришів, па людях. А от з Сашком він відкривався мрійливим і замисленим, тонким, вразливим і ніжним душею. Те, що приховував від інших, довіряв тільки Сашкові.
Політичні ідеї вирували в Туркевичі, він запалював і Сашка, який натомість приносив Витькові свою глибоку релігійність, внутрішню переконаність і віру в добро, в любов до ближнього...
— Лише пізнавши гріх, можна його відкидати або приймати!
— наголошував Туркевич. — Як ми можемо вірити комусь, хто знає усе, на слово? І чому він має знати правду про нас? Чому хтось може керувати моїм правом любити чи не любити когось, вірити чи не вірити, знати чи не знати? Я повинен сам, розумієш, братику мій, я сам і ти сам, і кожен сам, якщо хоче справді стати собою, пройти горнило і вийти з вогню неушкодженим, як оті отроки, що їх Навуходоносор посадив у геєнну вогненну, а віра їхня рятувала їх, і вийшли вони звідти неушкодженими...
— Це ти із Сковороди пам’ятаєш, з тієї біографії його, що Ковалинський написав... А юнаків тих звали Анапія, Азарія і Мисаїл, і писав про них Іоан Дамаскін.
— Ми з тобою не раз говорили про Сковороду, про дух наш український, який у нього вище всіх наших найбільших. Може, тільки в Шевченка сильніше. Але ж, Сашку, Сковорода прийшов до розуму свого й мудрості, коли мав уже понад тридцять п`ять років, і намагався найближчого свого друга юного Ковалинського навчити цій правді, але ж не вдалося. Той піддався звабам життя, пішов у кар’єру, і лише через двадцять вісім років, вже перед смертю Сковороди, вони зустрілись. І тоді сила їхньої братньої любові відновилась знову так, що запалила вогонь життя, вже погаслий у серці Ковалинського. І він написав чудову біографію Сковороди і зберіг всі його листи й багато творів. І саме з них ми маємо скарби неоціненні. Але ж навіть Сковорода попри все не зміг зупинити свого друга, якого так любив і який його ніби теж любив, від спокуси пізнати все самому, йти своїм власним шляхом! Ти бачиш?
— Але ж Ковалинський помилявся, і врешті ж сам визнав, що змарнував на помилки життя!
— Що ж ми маємо робити?
Вони часто творили собі химерні плани стосовно різних незнаних ще граней життя. А зараз прийшла та мить, коли Сашко йшов на війну сам, і друга поруч не було. Так складалась доля його власного шляху, його особистого пошуку, його власної правди.
Розмірковуючи над усім цим, він і не зогледівся, як дійшов до Педагогічного музею.
— А ось і Пипський! Ну, нарешті, я вже було думав, що ти...
— Що-о-о?! — Сашко скоса зиркнув на Тарнавського. — Поговори мені, то я зараз...
— Ти ба який войовничий! Та гаразд, я жартую! Ходімо!
Тарнавський і Гнаткевич мешкали ближче до центру, тому
й дісталися до музею швидше. Хлопці зайшли досередини, і з вестибюлю на них війнуло раптом чимось іншим, аніж те, що вони бачили в цьому будинку ще півроку тому.
Раніше тут продавалась література різних політичних партій, а тепер по кутках стояли кіоски з військовими плакатами, в яких закликалось громадянство вступати до української армії. Тут, у вестибюлі, записували також і до різних військових формацій.
За одним із столиків, де юрмилось багато молоді, вівся облік тих, хто зголошувався до Студентського куреня Січових Стрільців.
З гімназії, де вчився Сашко, також надходили один за одним юнаки. Їхні прізвища заносили у список, питали ще про рік народження і клас гімназії чи курс університету і веліли чекати в подвір`ї, аж доки не закінчать сьогоднішній запис.
Цього року навіть на початок січня зими ще не було, і на вулиці стояла мокра і сльотава погода, як у листопаді. Оскільки товктися в подвір’ї було зимно й нудьгувато, то Сашко з Гнаткевичем і Тарнавським вернулись у вестибюль і вдались розглядати юрму, що складалась із різнобарвно вдягнутих людей у чудернацьких військових чи напіввійськових строях.
Десь близько другої врешті новобранців вишикували в колону і новели до Констянтинівської школи на Печерську, де донедавна містилася Перша військова юнацька школа. Зараз усі її юнаки були на фронті під Бахмачем.
Читать дальше