Юрко Покальчук: Крутосхил

Зо два роки по тому Сашко не співав зовсім. Батько казав, що то небезпечно, бо у Сашка ламався голос, переходив із хлоп`ячого дзвіночка в один із типів чоловічого, і щойно недавно батько запропонував Сашкові, сівши за фортеп'яно, заспівати «Ще не вмерла Україна». Сашко заспівав і, набираючи сили, сам дивувався власному співові. Голос Сашків змінився, але в ньому все ще збереглося відлуння співу того хлопчика, який так чудово виводив соло в церковному хорі.

Але зараз Сашко не співав. Він не знав слів пісень, що їх заводили старші, переважно студенти, і також не хотів випинатися сам з-поміж гімназистів, що здебільшого не співали, а слухали студентів. Знайшлося кілька гімназистів, що вступили до куреня «нелегально», бо навчалися в шостому класі, а отже мали щойно по шістнадцять, якщо не по п’ятнадцять літ. Андрій Соколовськпй, Левко Лукасевич і ще кілька упросили старших хлопців не зраджувати тим, хто записував, з якого вони класу. Відтак втрапили до куреня також, і зараз разом з іншими крокували Києвом, гордо позираючи на перехожих, сповнені підліткової самоповаги і навіть певної пихи, бо ж узяли на себе нову відповідальність за будучність української держави.

Перший день хлопці вчилися ходити кроками і повертати. Коли їм оголосили, що найпевніше вони служитимуть в самому Києві для охорони порядку й інших допоміжних справ, то завзяття їхнє досить підупало і стали братись до уваги всякі буденні справи, як то, де спати, яке мати обмундирування, що і як їсти і таке інше.

Надвечір зібрали збори новобранців. Комендантом першої сотні Студентського куреня призначено студента Українського народного університету Омельченка. Серед чотових знайшовся і Кольченко, а бунчужним став учень восьмого класу гімназії Опуфрій Сушицький.

Сашко стояв у другому ряді, коли вишикували всіх і викликали тих, кого виділяли у старшини, і думав, що, певна річ, йому то якраз старшиною довго ще не бути, аж доки не трапиться нагода вчинити щось таке геройське, що його помітять, і тоді, звичайно, відзначать.

Минула вже перша ніч. Непримітними, чужими здавалися стіни касарні, а певніше, просто спальні, де ще недавно спали юнаки Військової школи. Жоден з гімназистів досі не ночував отак от десь поза домом у чужому оточенні, і коли повлягались у холодні постелі, багатьом хлопцям на душі було доволі сумно й незатишно.

Сашкові здавалося, що в таких умовах він взагалі не зможе тут спати. Та лише кількома словами перекинувся він із Гнаткевичем, що вмостився на ліжку поруч, як непоборний сон здолав його стомлене незвичними вправами і цілоденними переживаннями тіло. Нервова напруга першого дня таки давалася взнаки. Тішило юнаків одне — ми вже дорослі, я — стрілець української армії, у свої роки став на захист України, за її незалежність, за її волю, за нашу мову і віру.

Сашко молився на ніч, з молитвою на вустах заснув, і снився йому теплий піщаний берег Дніпра влітку, вони щойно вилізли з води із Витьком Туркевичем, повлягались па м’якому сірому піску, і той каже:

— Як добре, що ми разом, що ми так розуміємось! Треба зберегти це назавжди!

Сашко зазвичай слухав Туркевича і мовчав, тільки очима показував, що згідний, і хитав головою па знак повної згоди, аж доки Витько не замовкне.

Ось і зараз він тільки хотів сказати, що війна, яку нав’язала Україні більшовицька Росія, закликає їх узяти зброю в руки зараз же, і він вже її взяв, а Витько...

У Туркевича на цю мить рантом тон змінився і він заволав:

— Сашко, вставай! Негайно вставай, чуєш! Вставай!

Ще не розуміючи, що відбувається, Сашко поволі почав прокидатися. Теплий сірий пісок Дніпрового плеса враз щез, натомість Сашко відчув себе в жорсткому незручному і доволі холодному ліжку у стрілецькій касарні, та голос Витька однак не зникав із свідомості, і в наступну мить, коли Сашко розплющив очі, побачив просто перед собою живого Витька Туркевича, який трусив його за плече і закликав:

— Вставай, Сашко! Негайно вставай! Прокидайся!

Сашко вихором злетів з ліжка і кинувся в обійми Витькові.

Боже, яке щастя! Туркевич не тільки дістався Києва, але

прибув до касарні, ще й знайшов його, сплячого. Оце так друг-товариш вірний, рідніший за рідного!

А між тим у Сашка з першого дня у війську були чималі неприємності. І саме з військовим вбранням. Бо видавали новобранцям речі старі, вживані і часто не дуже в доброму стані. Ще сяк-так Сашко припасував на собі штани з військового однострою, які, як і багато інших, він мусив зав`язати внизу шнурками над власними домашніми черевиками, бо чобіт не було. Лишилась на ньому і гімназійна куртка, бо й військових курток виявилось дуже мало. Потім роздавали шинелі. Більшість із них добряче зношена, та й у дуже нездалому стані, а одягати їх було мусово, бо надворі хоч і тепла, схожа на осінь, але таки зима, яка може кожної днини обернутися стужею і снігом. Сашкові, як на гріх, випала шинеля без однієї поли. Ось це його чомусь особливо сири крило, так що ледве сльози на очі не навернулись. Але іншої шинелі до вибору не було, і Сашко так і лишився в цій шинелі, в якій спершу не було частини лівої поли.