Михайло Грушевський - Предок

І в очах у дівчини ставали один за другим «образки з життя»...

Голова сидить у розправі, гикаючи й дряпаючу бороду, а вона мусить стояти і просити.

— Що ж, хоч би не все, а десять карбованців дали... де ж таки...

— Не можна, панночко, грошей у Правленії нема.

— Та мені як же? Звідки ж я жити буду?

— Й геть-то негаразд так казати: люди там, може, з голоду вмирають, а вам на які-небудь забобони бабські...

Соцький регочеться на дотеп «начальства», широко роззявивши рота.

— І зовсім так не годиться, навіть проти бога, найбільше вам, панам: ви, пані, маєте як лучче показувать, а не то, щоб... наприклад, скажемо так...

Ну й без кінця так.

Або так ще:

— Нема грошей у Правленії. Хочете — крамом заберіть у крамниці в мене.

— Та у вас там нічого нема.

— Як нема? От тобі... Усе єсть: мило, гребінці, голки... хочете—борошном візьміть...

— Та нащо мені борошно ваше?

— Що бо ви прискаєте? Не хочете — ждіть грошей! Я для вашої таки ж користі... треба то взяти у тямки...

А це от ревізор приїхав. Учителька, звичайно, запросила його, і він сидить у неї, придивляючись до якогось оселедця...

— А у вас таки покійчик гарненький,— каже він солодко, озирнувши покій.

— Тільки грубка курить, та й холодний,—/ каже мати.

— Ну що ж? Попросіть дров привезти: вони ж у вас не куплені!

— Коли не хочуть везти, мусимо вже купувати.

— Попрохали б старшину. Він же у вас, здається, добрий.

— Та то тільки перед вами!..

— І усе село, здається,— гарне село. На ваші гроші можна добре жити...

— Та коли ж бо грошей не дають.

Ревізор розсердився: що не скаже, то замість

вдячності отаке...

— Вам не догодиш,— каже він і геть-то вже не так солодко.— Хіба мало, думаєте, без хліба сидить дівчат? Без кінця раділи б, якби ваше місце дістати. Вам би дякувати та радіти, а не вередувати: в нас і без того діла доволі, щоб ще доглядати, чи не курить у вас груба!..

А от писар. Кортить йому з панночкою роман вчинити: дарма що не гарна, проте — панночка... І підбивався він до неї з своєю «кум-панією», щоб «як образовании людям»... Та що казати, усі оці писарські підходці — річ дуже всім відома. Дівчина мерзне, сидячи в нетопленій хаті, грошей їй не дають, скільки не ходить у Правленіє... Але це ще нічого!

Трохи не щодня приготує писар яку-небудь «історію»: то силоміць прийде в гості до неї, наведе з собою таких «образованих», як і сам, і розмовою своєю доведуть до плачу дівчину; то присікається де-небудь на людях: «Як дівуєте, мовляв, панночко? Не нудно самим?» Та й заірже з слухачами... І все отаке без кінця.

А з того пішли поголоски; нічого правдивого не було в їх, але все ж дівчині пришпилена латка. «Інтелігенція» сільська — сім'я батюшки, шинкарська, дві крамарські — відвертають носа від неї. А то зирк — у вікно заглядає яка-небудь пика, наче у свою кишеню, й усміхається погано так.

Бозна-що робилося на серці в дівчини! Сердитись, боронитись, ненавидіти вона не вміла: такою вже її життя та люди зробили. Та не багато й гнівом чи боротьбою зробила б. Але вона вміла тільки плакати, нудити світом, ховатись у свій куток все далі та далі. Ну й тужила, плакала цілі дні од усієї отієї кривди та образи.

А стара мати, що була з нею, ще гірше суму та жалю завдавала. Стара, вередлива, плаксива — вона тільки сердилася та, плачучи, їла дочку, дорікаючи й за те, що не дають грошей і що вона на писаря дуже прискає, й за всякі провини, що були й що приснилися їй тільки. Таке життя так допекло дівчині, що був час — і вона задумалася, завагалася. Але хвиля минулася — і вона не піддалася й терпіла. Не бувши сміливою, бадьорою дівчиною, вона краще годилася терпіти, аніж здатися на писарські підходці. Вона боялася. Якраз ще на той час на її скаргу прийшла в Правленіє од директора відповідь: спасибі йому, віддали зараз гроші, дали дров і всячини. Та на цей раз, а далі що буде?.. Писар знову почне своє, знову підуть усякі допікання, знову почнуть знущатися з неї...

Так думала дівчина, кинувши розбиратися й присівши на ліжку під натиском спогадів і гадок.

Закахикала її мати за перкалевим запоном, колись-то блакитним. Щось заворушилось, повертаючись, зарипіло ліжко; щось почвакало губами спросоння і потім закашляло-закашляло — й кінця не знать було тому кахиканню. Дівчина миттю загасила свічку й сіла сама на ліжко. Вона знала, що за матір'ю й сама тепер закахика, й узялася за груди. І справді не помилилася... Вона уся тряслася, груди розривалися від кашлю. Насилу оддиха-лась, лягла, закуталася стареньким одіялом, протертим, пробитим, що аж світило по дню.