Михайло Грушевський - Предок

Порекомендували їй якимось побитом хлопця, не дуже гарного з себе, одначе доброго й розумного; вони не перемовилися й десятьма словами одне з другим, одначе дівчина згадала про його і в той день, і потім... Може,на тім був би й кінець, але через кілька там часу, десь на вечорницях, чи що, зустрілися вони знову; хлопець прихильно, вважливо побалакав з нею раз і другий. Дівчина не звикла, щоб на неї так зважали, вона згадувала довго про його, й гадки її все частіше до нього зверталися.

Довідавшись від нього, що він вечорами ви-ходить на прогулянку до річки, пішла й вона якось і зустріла його. Той щиро привітався, й вони весело побалакали кілька часу. Казав здебільшого він, вона слухала, радіючи й де-не-де озивалась.

На другий день вийшла вона знову і, скоро прийшла, побачила віддаля його ще з якимись хлопцями... Вони порівнялися, та хлопець, замість того щоб щиро привітатись, похмуро кивнув і, не подивившись, повернувся до другого. Серце так і впало у дівчини; вона скоріше повернула додому, бо відчувала, що сльози до очей підступають. Ця стріча розбила слабі початки її чуття, прохолодила серце, що трохи степліло було. Наче той слимак виставив був ріжки з-під своєї халабудки, та торкнувся чогось і знову боязко сховав їх...

Не спалося дівчині. Поверталася вона з одного боку на другий, куталася своїм побитим одіялом, перекладала подушку — сон не приходив. Серед тиші та темряви лізли в голову спогади й думи без кінця... Гамірний вечір, людська громада й зараз потім дорога по мертвому степу — за ту дорогу вона багато дечого передумала,— і тепер те все приходило їй в голову. Усе нові та нові думки вставали. Бувають такі часи в чоловіка, що мов якась рука світ перед ним відчинить, якесь світло чудодійне освітить події, думки, життя його усе. І там, де було саме звичайне, на що й не вважав він досі, що знав він добре,— стане, з'явиться щось зовсім нове... Отаке було з дівчиною... Помалу, потиху беруться, виявляються, в’яжуться думки, наче шашіль точить товстий бік галери,— й не видко його, аж поки не лине вода у проточену дірку, перекидаючи, ламаючи усе на дорозі, і потоп нових гадок затопить, заллє усе — усі думки, усе життя, що було попереду...

До цього часу, кажу, дівчина жила, як жилося, терпіла покірно, брала те, що життя несло їй, і в голову не спадало їй прирівняти власне життя до того, яким жгівуть інші, та спитати: чому живе вона так, чому бідує, чому поневіряється? До цього часу оповідав хто, що ось там пані Тицька-Петацька пошила собі таку й таку сукню, з такими й такими причандалами, й коштує та сукня 300 карбованців,— дівчина одказувала: «Еге? Певно добра десь сукня!» — й без усякого жалю поглядала на свою стару перкалеву, й у голові їй не спадало спитати: чому Тицька-Петацька має собі за 300, а вона за 3 карбованці? Оповіда хто, що там пан Паршинський купив собі коней по 500 карбованців,— дівчина не вражаючись оглядала свої ноги у подертих черевиках і цікаву панчоху, що виглядала звідти,— ті ноги, що весь вік були її одинокими кіньми,— й не відказувала, не жалувалася.

— О, він багатир! — казала дівчина, й цього доволі було для неї.

Так було до цього часу, і нараз у голові стало питання: чому це було усе так?

Бо така була її доля.

А чому в неї така доля, чому не інша? Чому вона бідувала? Хто в тім винуватий, що батько мучив її, що мати свариться, нарікає на неї цілий день? Що вона сама мерзне в своїй хижі, що мусить бігати за копійкою?.. І вперше сама відказала собі на це: «Люде».

Вона оглянулася на своє життя й бачила там не саме одне лихо: побачила вона там кривду, кривду без кінця; вона вже вважала себе не «бідною дівчиною», а скривдженою. Вона тепер гнівалася на життя, на людей: чи допомогли вони їй, чи підкріпили, чи привітали, хоч словом ласкавим обізвалися потім, образивши, скривдивши її?.. Та не хоче вона й слова їх ласкавого: порубаного слізьми не загоїш!.. Зони знищили її й потім нявчать солодко: «бідна дівчина», «бідна дівчина». Скільки разів чула вона це за собою й яка б рада була тепер оці слова кинути їм, щоб подавились вони їми... А перед очима ставали спогади, як поневірялась вона, як кривдили її... До цього часу вона терпіла, тепер не могла терпіти. Спогади пекли, дошкуляли її, й вона корчилась, як від болю, на своєму ліжкові.

Така година—бо часом це в одну годину разом станеться — багато змінює в чоловікові: наче народиться вдруге. Як є в його сила й хист і воля дужа — поставить він мету свою перед собою, постановить добувати долі або метиться; і вийде з його або щось добре, або зле. Але що ж тому робити, в кого нема ані сили, ані хисту, ані волі дужої, хто увесь вік тільки тужив, хто сам не ступив, рукою не посунув, як не штовхав його притьмом голод або чужа воля?..