Михайло Грушевський - Предок

Етнограф Федір Вовк, Михайло Грушевський та Іван Франко (перший ряд , середина) в оточенні викладачів і студентів українських наукових курсів у Львові. Фото 1904 року .

Книги М. Грушевського в оформленні відомого українського художника Василя Кричевського.

Між v 1905—1914 роками М. Грушевський постійно закликав до розширення шкільної освіти на Наддніпрянській Україні. На фото: обкладинка до кн.: Грушевський М. «Про українську мову і українську школу».— К. г 1913.

Не датований фотопортрет М. Гру шевського.

Академік М. Грушевський. Ювілейна фотографія 1926 року.

1931 рік. М. Грушевський був майже сліпий і висланий з рідного Києва, але продовжував широку дослідницьку і наукову роботу, незважаючи на те, що його вже не друкували.

25 листопада 1934 року Михайло Грушевський помер у Кисловодську, а 29 листопада його поховали на Байковому кладовищі в Києві. На фото — пам'ятник на його могилі (скульптор Іван Макогон, архітектор Василь Кричевський).

Серед степу, розкидаючи глибокий сніг, біжать санки парою. Низенькі товстоногі коні, запряжені убогим хомутцем, тюпають, брязкають брязкальцями своїми. На передку сидить селянин, обмотаний усяким манаттям і раз по раз, узявши віжки під пахву, дме в кулаки, а погрівши, гукає, свистить помалу на своїх коней.

Санки широкі, обшиті продертим лубом. У їх три фігури — дві чоловічі, третя жіноча; усі троє збилися тісно, обмотавшись поверх одежі хустками, щільно укривши ноги. Це учителі й учителька. їх закликано було на вечір, чи як би його сказати, що зробив був один учитель, і тепер вертаються вони додому.

Довго всі сиділи мовчки. Гамір, метушня ще стояли в голові, ще відзивалися у вухах, і, як то буває, в голову лізли думки, що й геть-то не в'язалися з тим вечером. Це прискучило тому, що сидів посередині. Худий, невисокий, він сидів низько між колінами і здавався дитиною між батьком і матір'ю. Він випростав своє худе лице і сказав:

— Що ж це ми мовчимо, наче нас кудись на шибеницю везуть? Погано дякуєте пану хазяїну за його вечір; Миповинні б тепер розмовляти про той вечір наш... Тобі б тепер радіти, співати,— обернувся він до свого сусіди й завів тоненько: — Як співав у двадцять літ...— зірвався й знову заговорив: — Та, справді, не великі й радощі тобі: твоя сестра обгризе тобі знову голову за те, що сама не схотіла поїхати. Ох, ті панни, старі панни... Ну, та не всі ж такі,— схаменувся й додав він, повернувшись трохи до дівчини,і, щоб вийти з такої нещасли-

З 0—2292

вої поправки, заспівав знову з викрутасами: — Ох-ох-ох — о-о-о...

Ніхто не обізвався до його. Жартівливе, насмішкувате слово зовсім не підходило під поважну, таємничу тишу зимової ночі. Сусіда тільки з нехіттю хитнув головою, а дівчина й не ворухнулась. Худий і собі затих і мовчки сховав свого худого носа.

Санки бігли, набираючи снігу крізь лини; коні брязкали і пирхали. Через кілька часу вони вибігли на шпильочок; внизу у балці стояло маленьке село, його ледве можна було примітити: тільки чорніли гілляки садів та димарі заметених снігом хаток.

— От і село,— заговорив знову худий.— Вам злазить, Маріє Степанівно, а нам ще пертися скільки... Щасливі! Прийняли б до себе на ніч мандрівців бідних...

Дівчина щось хотіла сказати, але тільки закашляла, закашляла дуже, аж захиталась.

— Як ви дуже кашляєте,— сказав другий,— простудились, чи що?..

— А біг його зна, це вже давно в мене.