Кеннет Грехем - Вітер у верболозі

— Гарно співаєте, хлоп’ята! — щиро похвалив Щур. — А тепер заходьте гуртом, погрієтесь біля вогню, вип’єте чогось гаряченького!

— Атож, заходьте, мишенята! — гаряче підхопив Кріт. — Усе як у чудові давні часи! Зачиняйте двері. Підсовуйте лаву ближче до каміна. Посидьте трохи, а ми... Ой, Щурику! — у розпачі скрикнув він і впав на стілець; голос його знову бринів сльозами.

— Що це ми робимо? В нас же нічого їм дати!

— Полиш це мені, — впевнено відказав Щур. — Агов, хлопче з ліхтарем! Підійди-но сюди, я тебе хочу дещо спитати. Скажи-но мені, чи десь поблизу тут є крамничка, відчинена в такий пізній час?

— Авжеж, звичайно, сер, — шанобливо відповіло мишеня. — На різдво наші крамниці зовсім не зачиняються.

— Тоді ось що! — мовив Щур. — Бери ліхтар і біжи швиденько та принесеш мені...

Далі Щур притишив голос, і Кріт чув лише уривки розмови: «Запам'ятай, тільки свіжої!.. Ні, вистачить і фунт... дивися, щоб було від Баггінса, бо іншого я не визнаю... Ні, тільки першого гатунку... Якщо не купиш там, пошукай ще десь... Атож, домашнього приготування, ніяких консервних бляшанок... Ну, з цим розберися сам!» Потім задзенькотіли монети, що переходили з одної лапки в іншу. Мишеняті дали великий кошик, воно схопило ліхтар і хутко зникло.

Решта мишенят видерлися на лаву, повсідалися там рядочком і, махаючи коротенькими ніжками, розкошували біля каміна. Їх закляклі тіла огортало приємне тепло. Кріт, намагаючись почати з мишенятами невимушену розмову, розпитував їх про родину, і ті називали йому на ймення всіх своїх незліченних братиків та сестричок, котрі, виявилося, ще надто малі і їх не пускають колядувати, але незабаром вони, безумовно, доб’ються батьківського дозволу.

Щур тим часом пильно розглядав етикетку на пивній пляшці.

— Стривай, та це ж, здається, «Старий Бертон», — схвально визначив він. — Молодець, Кроте! Це якраз те, що треба! Зараз у нас буде гарячий ель 2 2 . Міцне англійське пиво з ячмінного солоду. . Готуй-но посуд, а я відкоркую пляшку.

Приготування напою не забрало багато часу, і невдовзі мишенята вже сьорбали, і кашляли, й чмихали (бо від гарячого елю з прянощами щипає в носі та горлі), витирали очі й сміялися, зовсім забувши, що на світі бувають холоди.

— А ці хлоп’ята і п’єси ставлять, — сказав Кріт Щурові. — Отак збираються гуртом, репетирують, а тоді грають для всіх. І дуже гарно виходить, далебі! Торік вони показали чудову виставу — як одне мишеня захопив на морі жорстокий берберійський пірат і посадив на галеру; але воно втекло з полону, повернулося додому і тут довідалося, що його наречена пішла в монастир. Ось ти, здається, теж тоді грав, еге ж? Вийди-но сюди і почитай нам трохи з тієї п’єси.

Мишеня, до якого звернувся Кріт, підхопилося, ніяково всміхнулось, роззирнулося по кімнаті і... ні пари з уст. Приятелі підохочували його, Кріт умовляв і підбадьорював, а Щур, підійшовши близенько, навіть трусонув за плечі; проте воно ніяк не могло побороти страху перед глядачами. Коли брязнула клямка, відчинилися двері й зайшло мишеня з ліхтарем, згинаючись під вагою кошика, всі ще морочилися біля артиста, точнісінько як ревні рятувальники з Королівського товариства коло утопленика, до якого вони прибули надто пізно 3 3 Правила лондонського Товариства по рятуванню на водах вимагали від рятувальників надавати всіляку допомогу утопленому навіть тоді, коли потерпілий уже не виявляв ніяких ознак життя. .

Звичайно, про декламування вже не згадували, бо на стіл викладалося все, що було в кошику, а там таки вистачало смачного й поживного. Керував усім Щур, і ніхто у нього не лишився без діла. За якихось кілька хвилин вечеря була готова, і Кріт, сівши на чільне місце, не повірив своїм очам: ще недавно порожній стіл тепер був щедро заставлений всілякими стравами; господар з радістю дивився, як ясніли та променіли мордочки його маленьких друзів, коли вони заходилися їсти; Кріт дав волю й собі (він-бо сам мало не вмирав з голоду), ласуючи харчем, який з’явився таким незвичайним способом, і думав, що повернувся додому все ж таки щасливо.

За вечерею згадали минулі часи; польові миші розказали йому тутешні новини й відповіли, як зуміли, чи не на сотню його запитань. Щур майже не говорив, лиш пильнував, щоб гості за столом їли що кому до смаку та побільше, тож Кротові не було чого непокоїтися й турбуватися.

Нарешті гості почали прощатися, розсипаючись у подяках і найкращих різдвяних та новорічних побажаннях; кишені їхні були повні гостинців для маленьких братиків та сестричок. Коли за останнім із них зачинилися двері й гомін надворі вщух, Кріт зі Щуром підкинули в камін дров, підсунули свої стільці ближче один до одного, приготували собі ще по чашці гарячого елю на сон грядущий і почали обговорювати події цього довгого дня. Аж ось Щур, смачно позіхнувши, промовив: