Кеннет Грехем - Вітер у верболозі

— У нас буде справжній бенкет! — мовив Щур, накриваючи на стіл. — Я певен, що чимало звірят дали б собі вуха відрізати, аби тільки повечеряти з нами.

— Нема хліба! — зітхав засмучений Кріт. — Ані масла, ні...

— Ні паштету з гусячої печінки, ні шампанського!.. — насмішкувато підхопив Щур. — А це нагадало мені... Стривай, а що там за дверцята в кінці коридора? Та це ж твій погрібець! Ще б пак — квартира з усіма вигодами! Зажди-но хвилинку...

Він заквапився до погрібця й невдовзі повернувся, хоч і добряче запорошений, але з пляшкою пива у кожній лапі й під кожною пахвою.

— А ти, шалапуте, схоже, звик потурати своїм примхам, — докинув він. — Не відмовляєш собі ні в чому. У тебе й справді пречудова хатинка, я в таких ще не бував. Слухай, а де ти придбав оті гравюри? Вони додають затишку оселі, їй-богу! Не дивно, Кроте, що ти так любиш своє кубельце. Розкажи-но про нього все-все, — і як ти зумів зробити його таким?

І поки Щур діставав тарілки, ножі та виделки і замішував гірчицю в чарочці для яйця, Кріт, котрий ще не заспокоївся після всіх недавніх переживань, розповідав — спершу несміливо, а потім, дедалі більше захоплюючись, невимушено, з подробицями,

— як він усе планував, задумував, як те несподівано дісталося йому від доброї тітоньки, а те пощастило купити випадково, а щось інше вдалося придбати лише завдяки суворій ощадливості, коли доводилося, як то кажуть, «класти зуби на полицю».

Зрештою настрій у нього зовсім поліпшав, і Кріт навіть відчув потребу оглянути свої володіння. Він узяв лампу і повів гостя по найзатишніших куточках, показуючи їх з найкращого боку й докладно розповідаючи про все. Забув навіть про вечерю, хоч обидва вони страшенно зголодніли. Щур відчував уже справжні муки, але намагався не виказувати цього, статечно кивав головою, зосереджено морщив лоба й приказував, коли часом випадала можливість висловитися: «Чудово!» або «Просто дивовижно!».

Зрештою Щурові таки вдалося заманити друга до столу, і він узявся орудувати консервним ножем. У цей час знадвору почулися якісь звуки — неначе хтось човгав маленькими ніжками по жорстві — й безладні тоненькі голоси. В кімнату долинали тільки уривки розмови:

— Ану, всі рядочком...

— Потримай-но ліхтарика, Томмі...

— Спершу прокашляйтесь!

— Не чхайте після того, як полічу до трьох!

— А де малий Біллі?..

— Нумо, приготувалися...

Щур завмер і спитав:

— Що там таке?

— Певно, польові миші, — відповів Кріт, начеб аж гордовито. — Вони в цю пору завжди ходять колядувати. В наших краях так заведено. Мене вони теж ніколи не обминають — наприкінці неодмінно завернуть до Кротового кутка. А я їх почастую чимось гаряченьким, а то й вечерею пригощу, як мене на це стане. Можна б і зараз їх послухати, як у давні добрі часи.

— Давай хоч глянемо на них! — схопився Щур і прожогом кинувся до дверей. Вони розчинили двері, і їхнім очам відкрилося зворушливе видовище, можливе тільки взимку. На подвір’ї у тьмяному світлі рогового ліхтаря півколом стояло з десяток польових мишенят — кожне з червоним вовняним шарфиком на шиї, передні лапки глибоко у кишенях — І тупцяли ніжками, щоб зігрітися. Вони несміливо перезиралися блискучими оченятами-намистинками, тихесенько хихотіли й шморгали носами — завдавали роботи своїм рукавам. Коли двері розчинилися, одне мишенятко, з ліхтарем, трохи старше за інших, одразу промовило «Раз, два, три!» — і в ту ж мить тишу порушив хор пронизливих тоненьких голосів. Мишенята заспівали старовинну колядку, одну з тих, які їхні предки складали десь у полях, зораних на пар і вже прибитих інеєм, чи біля теплих камінів, коли снігові замети не пускали нікого надвір, а потім передавали їх наступним поколінням, щоб ті співали у святковий вечір на засніжених вулицях, перед освітленими вікнами.

КОЛЯДКА

Селяни, надворі холодна пора,

Від вітру і снігу душа завмира.

До вас звіддалік ми прийшли — дітвора.

Впустіть нас у дім, до тепла і добра;

І радість чекає вас вранці!

На вулиці ми — ви в хатах при вогні.

Скоріш прочиніть свої двері міцні І слухайте наші різдвяні пісні:

Розвіють вони всі тривоги нічні —

І буде вам радість уранці!

Лише півдороги пройшла ніч темна,

Та враз заясніла зоря провідна.

Для душ благочесних надія одна,

Добро і блаженство віщує вона:

Радіти вам кожного ранку!

Спів урвався, колядники сором’язливо всміхалися і скоса перезиралися, а потім стало зовсім тихо — але тільки на хвилину. Бо десь із далеку й згори по тунелю, яким вони сюди прийшли, до їхніх вух долинув ледь чутний мелодійний, веселий. сріблястий звук дзвонів.