Розгинаюсь, озираюся, наче проснувшись. Поступово приходжу до тями.
Турмалінове сонце вже перевалило на захід. Небо, гори — весь простір довкола забарвлений в турмалінові лише кольори: віднині й до скону кожен сплеск фарби нагадуватиме мені турмаліни. Навіть в судинах моїх гаряче пульсує турмалінова кров!
— Вам пора додому!
— А вам?
— Я, дорогенький, доберусь за годину. Вам же
топати й топати. Дай бог, якщо встигнете добратись засвітла.
Неохоче, байдуже якось скоряюсь, збираю свій рюкзак.
— Може, я понесу турмаліни?
— Несіть,— милостиво кива Анатолій.— Тільки не розгубіть по дорозі.
Ну, цього він не діждеться! Швидше я загублю власне життя...
Ледь допхавшись до табору, підходжу до столу, обережно висипаю кристали з мішечка. Перебираю, заново милуючись кожним, викладаю їх в акуратні рядочки, лиш тоді, скинувши штормівку, падаю навзнак на койку: перевдягатись не маю вже сили.
Все гойдається, гойдається, і турмалінові кола пливуть перед очима...
Анатолій прийшов, коли я, перепочивши, розпалював пічку. Сонце вже сіло, сині сутінки, швидко холонучи, накрили весь табір. Розриваючи тишу (що за день сьогодні: не було навіть вітру!), починає торохтіти движок генератора і під парусиновою скелею прорізається тоненька, як нитка, жарина. Вона розгорається все дужче, дужче, заливаючи світлом знайдені мною турмаліни, і вони зараз не менш прекрасні, ніж удень: кольори хоч і глухіші, зате більш таємничі. За тонкими стінками лунає сердитий голос Абоса (мабуть, недорахувався знову вівці), з другого боку чутно гітару і молодий голос Ахмата. Він наспівує все про ту ж маркітантку, яка загинула юною ще в часи наполеонівських війн. Що, здається, до неї Ахматові, а от тужить, ніяк не може заспокоїтись, і я мимоволі заздрю авторові цієї простенької пісеньки, яка через століття зуміла діткнутися серця невідомого йому юнака,— чи вдасться хоч одному моєму рядкові отак перелетіти не через століття навіть — десятиліття?
Пулею пробита крышка котелка, Маркитантка юная убита...
Розгорається в пічці, закипає в чайнику, Анатолій заходить знадвору.
— Ну, як? Що-небудь знайшли?
Мовчки підходить до столу (він любить ефектні жести), недбало згортає на край мої турмаліни. Розв'язує рюкзак і кладе щось, загорнене в штормівку.
— Що це?
— А ви розгорніть,— каже недбало.
Кидаюсь до столу, пробую підняти пакунок.
Кілограмів десять, якщо не більше. Розгортаю і обмираю.
Велика лепідолітова троянда, пронизана десятками рубелітів!
— Де?!
— У вашій нірці, шановний.
— Не може бути!.. Я її всю обнишпорив!
— Обнишпорили, та не всю... Чай готовий?.. Порядочок.
Анатолій налива в кухоль чай, сипле, не жаліючи, цукор, а я все ще не можу одірватись од друзи...
Потім цілісіньку ніч мені снитимуться турмаліни, а весь наступний день я тинятимусь табором, наче сновида: перед очима моїми стоятиме пігма-титова жила, особливо одне місце внизу, де, я був впевнений, заховався велетенський погріб, набитий вщерть турмалінами,— в мене починалася типова кам'яна гарячка, якою я вже раз перехворів — на Карадазі, в Криму, і я нічого не міг вдіяти з собою, і все чіплявся до Анатолія, коли він мене ще раз поведе на Тау-Міку. «Ніколи!» — як відрізав, відповів Анатолій, чи то приревнувавши мене до своєї гори, чи то боячись, що я зовсім збожеволію, і я на смерть з ним посварився, і він сказав, що тепер точно знає, чому я забився на Східний Памір, «але не сподівайтесь, не вивезете звідси жодного турмаліна», і невідомо, чим все це скінчилося б, коли б якось серед ночі, прокинувшись, я не глянув на себе збоку, глянув і сказав: «Старий, так недалеко й до білої гарячки! Ти чого сюди приїхав: копать турмаліни чи збирати матеріал для повісті? Отямся, старий!»
І я взяв себе в руки, й помирився з Анатолієм,
і невдовзі Як-40 підняв мене до самого неба, підняв та й розгорнув піді мною величезну панораму Східного Паміру, з його суворими горами, з його безлюдними просторами, з його дикими урвищами і сухими, без жодної краплі вологи, долинами. І, припавши обличчям до ілюмінатора, я помітив далеко внизу, на одному із схилів, якусь крапку, якусь живу істоту, з комаху завбільшки, яка вперто дерлася вгору, і мені чомусь здалося, що то Анатолій.
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу