Анатолієва постать наче сірник. Показую йому рукою, поки він не стає якраз навпроти печери. Напружено стежу, як він до неї спускається.
Все нижче й нижче, лицем до стіни. Од стіни тієї відштовхуючись, щоб оминути гострий виступ. Так от воно як: гойдатися маятником! Не доведи і помилуй!
Нарешті!
Анатолій вже на виступі, перед печерою. Махнув до мене рукою, пірнув у чорніючий отвір.
Тулю долоню до лоба, до щік. Вони горять, наче я щойно спускався — не Анатолій. Опускаю очі, щоб дати їм перепочинок, і праворуч на рівні голови, бачу велику щілину. В щілині щось підозріло чорніє, до моєї свідомості врешті доходить якийсь запах, запах такий густий, що я його обов'язково почув би, коли б вся увага моя не була прикута до Анатолія. Пахне живицею, прополісом і ялівцем.
Як заворожений, очам власним не вірячи, підійшов до щілини.
Мумійо!
Суцільна стінка, що перегородила печеру.
Камінці й паліччя, кісточки й екскременти, перемазані, зацементовані, склеєні густою смолянис-тою речовиною, яка чорно блищить, мов полакована. Речовини було особливо багато при дні, вона століттями стікала донизу, накопичуючись застиглою лавою.
Мумійо!
Вдихаю жадібно, торкаюсь до нього рукою, і дотик той — як до живої істоти.
Боже, та це ж мумійо!
Ущипніть мене, люди!
— Агей!
Крик донісся згори, з піднебесся. Глянув туди і побачив сірничка-чоловічка, що вимахував до мене рукою.
— Ну як? Є мумійо?
— Порожня!
І тут на мене напав сміх. Я згинавсь, я плакав од сміху, гикав, давлячись сміхом.
Там нема мумійо... А тут... Тут...
І мені вже здавалось, що я сміюся не сам: десь поруч виставила свою симпатичну мордочку пищуха і, дивлячись на Анатолія, теж заходиться од сміху.
— Та-ак,— сказав Анатолій похмуро, коли він скотився донизу і я підвів його до своєї знахідки.— І ви мені нічого про це не сказали?
Не повірив, хоч я й клявся, що побачив щілину вже тоді, коли він зник у печері. Був переконаний, що я його розіграв. Адже серед альпіністів і геологів не заведено на такі речі гніватись. Як би тебе не «купили» — проковтни і посмійся разом з усіма.
Сам же Анатолій розповідав мені про одного геолога, який досі живе в Душанбе, непереверше-ного майстра «покупок».
Якось у партії, де цей товариш працював головним геологом, появився новий начальник. Дурний, як копито віслюка, зате пихи в нього було хоч одбавляй.
В перший же день він гукнув у вікно сторожа Хасана і наказав покликати головного геолога (кабінет якого був навпроти, через коридор).
Хасан просунув у відчинені двері поголену голову:
— Начальник, тебе кличе начальник!
— Сідлай ішака! — не довго думаючи, сказав наш товариш.
Надів штормівку, вовняну в'язану шапку, на плечі — рюкзак, а в руки — геологічний молоток. Вийшов у двір, сів на ішака. В'їхав спершу в коридор, а тоді вже в кабінет начальника партії:
— Викликали, начальник?..
Вдруге він «купив» свого ж брата геолога, чоловіка мовби й нічого, але такого скупого, що навіть на риболовлі розрізав кожного черв'яка навпіл.
Душанбе хоч і забудовується новітніми красеня-ми, досі все ж таки наполовину складається з одноповерхових будинків. І коли надходить зима, їх обігріти — ціла проблема. Тож кожен власник ще з літа сушить голову, як запастись паливом.
Наш хохмач і підкотився до того новітнього Плюшкіна:
— Слухай, тобі дрова потрібні? Даром.
— Як це — даром? — не повірив той.
— Ну, не зовсім безплатно... Дві пляшки доведеться поставити. За машину — по пляшці.
Були розпиті дві пляшки горілки, потім хохмач відвів скупердягу набік і таємниче спитав:
— Цирк новий бачив?
— Ну?
— А дерев'яний паркан довкола нього?.. Так от, вирішено паркан той знести, а натомість поставити металевий.
— Звідки тобі стало відомо?
— Од директора цирку. Він мій приятель. Тож і дозволив набрати дві машини. Підганяй у суботу машину й ламай.
Скупердяга підігнав не одну машину, а дві. І поки там схаменулись та викликали міліцію, встиг розібрать півпаркана.
Обоє одержали по суворій догані. Один за те, що «купив», другий — що повірив.
Тож Анатолій, вірний традиції, і не подумав розсердитись. Лише сказав:
— Один — нуль в мої ворота... Ну, гаразд, за мною не пропаде!
Згадавши, яке в нього було обличчя, я знову заходжуся сміхом. Кусаю долоню, щоб не розреготатись уголос та не розбудить Анатолія.
Пересміявшись, наказую собі заспокоїтись. Час заснути, лишилося ж усього кілька годин.
Заплющую очі й бачу турмаліни.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу