Анатолій Дімаров: Вершини

«Якщо ще раз дістану моріон — завалю всю печеру!»

І печера, злякавшись, підсовує мені ще один великий кристал.

Долонею відчуваю, що це вже щось інше. Одразу ж спітніло чоло, застукотіло серце. Витягаю руку так обережно, наче в ній келих, повний шампанського.

Турмалін!

Та ще який турмалін!

Стискаю його так, наче він затріпотів уже крильцями, щоб пурхнути геть.

— Що там у вас?

— Турмалін,— шепочу, щоб не налякати кристал: він пульсує в долоні, наче живий.

— Покажіть!

Обережно, боячись і дихнути, розкриваю долоню. На ній застигла веселка.

— Королівський! — каже Анатолій з такою побожністю, наче перед ним якщо не сам король, то принц крові.— Вітаю! Таких розмірів мені ще не доводилося бачити.

Я одразу ж виростаю у власних очах.

Милуємось розкішним кристалом. З трудом віриться, що сліпа природа може з таким смаком підбирать кольори. Синій, зелений, рожевий. Фантастичний малюнок в бездонній прозорості. Кольори наче спливають зсередини, гарячі, живі, і ми, заворожені, не можемо відірвати очей.

Знову лізу рукою в погрібець і знов щось одразу ж намацую.

— Є! — кажу до Анатолія.

Дістаю таке чудо, що йому місце хіба що в казковій печері Алі-Баби.

Лепідолітова троянда. Ніжно-бузкового кольору, з пелюстками, що розгорнулися віялом, а посередині ідеальної форми рожевий кристал.

Рубеліт! Рожевий турмалін найвищого гатунку. Мрія кожного ювеліра-огранювальника. Лежить на моїй розкритій долоні, як найвища нагорода за всі оті муки, яких мені довелось зазнати.

— Дайте, я гляну.

Неохоче передаю Анатолієві. Стежу ревниво, як він роздивляється.

— Не пошкодьте!

— Що ж, можна вас привітати!

Схиляюсь до печерки.

Там іще має щось бути. Нюхом чую, що там щось лежить!

Турмалін!.. Ще турмалін!.. Один кращий від другого.

Горять щоки, вогнем палахкотять вуха. Риюсь, як кріт, не жаліючи пальців та нігтів, ладен з головою залізти в порожнину. Нічого зараз не існує для мене, окрім цієї печерки. З гармати над вухом пальни— не оглянусь!

Під кінець ще один королівський кристал, щоправда, набагато менший од першого.

Все.

Щасливий, ледь розгинаюсь: поперек мов собаки погризли. Але що важить мій поперек супроти оцієї казкової гірки! Що важать усі болі на світі супроти ось цього турмаліна чи цієї лепідолітової троянди! І це не важливо, що вони мені не належатимуть: повернувшись із Тау-Міки, Анатолій зважить кожен кристал, заактує, замкне в сейф, що стоїть у нашім наметі. Що я жодного не покладу до своєї колекції. Все одно почуваю себе новітнім Крезом, що стоїть над своїми незліченними скарбами. Ні, я зараз багатший од Креза, бо мідійський той цар милувався здобутим чужими руками, а я ось власноручно відкрив щедру скриню Пандори.

Анатолій вилазить з-під скелі, перемазаний, як сатана. У мене теж, мабуть, вигляд не кращий.

— Четверта година. Пора щось поїсти.

Їсти не хочеться — тільки пити. Не зводячи очей з турмалінів, все ж примушую себе жувати суху ковбасу (підбити замість підметок — зносу не буде!), гризти черствий кусень хліба, що давно вже забув про піч, у якій його випекли: економлячи бензин, хліб завозять з Мургаба раз на два тижні, і він під кінець так закам'яніє, що його можна розрубати хіба що зубилом. Посадити на нього начальство, хай би зжувало хоч одну скибку. Лаємо дружно начальство, яке, звісно, і вухом не поведе, бо не почує, запиваєм ту лайку холодним чайком — прямо з баклаг. І, не спочивши як слід, знов стаємо до роботи.

Зайшов з іншого боку, б'ю молотком як біснуватий. Захланність уже встигла отруїть мою кров, у мені просинаються всі куркулі, які тільки топтались по грішній землі, мені уже мало отієї порожнини й кристалів, здобутих у ній, я уже мрію про погріб з хату завбільшки, де будуть лише турмаліни, і то не просто турмаліни, а королівські, імператорські, царські, в мене очі палахкотять таким хижим вогнем, що пігматитова жила, схаменувшись нарешті, сказала сама собі: «Досить! Досить одкривать скриню! З цим типом тільки зв'яжися! Цьому скільки не дай — не нагодуєш! Скільки не відсип — все кричатиме: «Мало!» Сказала і стислась, згорнулась, замкнувшись од моєї захланності таким міцним монолітом, що нещасний мій молоток одскакував, мов од металу. Я бив і бив, готовий розплескати його нанівець, але, крім звичайнісінького каміння, мені вже так нічого й не вдалося викресать.

А тут іще Анатолій:

— Годі вже, мабуть, Анатолію Андрійовичу, бо так всю гору розриєте! Залиште нам хоч на зубок!