Просинаюсь од того, що хтось покликав:
— Скільки можна спати: вставай!
Схопився: нікого. Лише Анатолій. Навпроти, на
ліжку. Пірнув з головою в спальник, тільки чуприна стирчить.
Зберігаючи кожну краплину тепла, висовую із спальника частину руки: четверта година, час уставати.
Анатолій вийде о дев'ятій, даючи мені чотири години фори, і я надіюсь добратися до Тау-Міки хоча б з ним одночасно. Він іде туди рівно годину.
Скільки ж це треба обходити гір, щоб набуть такі м'язи! Й серце, що не відає втоми.
(Трохи статистики. Щоденна норма геолога, який працює високо в горах,— описати в своєму щоденникові 15 точок. Тобто через кожні сто
метрів... Не забувайте, що це на Памірі!.. Через кожні сто метрів зупинитися й описати все, що зустрілось цікавого, не пропустивши найменшої дрібниці... Якось Анатолієві здалося, що далеко внизу щось синьо зблиснуло. Він одразу ж спустився на кількасот метрів донизу і доти повзав поміж камінням, поки знайшов один-єдиний кристал. З сірник завтовшки. Але який! Густо-синій сапфір, що не поступився б цейлонським, якби мав більший розмір. І хоч більше не вдалося знайти жодного, Анатолій переконаний, що вони таки відкриють родовище памірських сапфірів, дійде черга й до них, хоча б довелося для цього просіяти поміж пальцями всю оту гору.
Отож при щоденному завданні описувати п'ятнадцять точок, Анатолій, прийшовши в «Кварц-самоцвіт» і працюючи перший сезон рядовим геологом, описував щодня до шістдесяти... «Не вистачало людей,— пояснював мені Анатолій.— І до того ж ніхто не хотів, а дехто й не міг здиратися на вершини. Ходили в основному долинами. А Памір не Урал. На Памірі все найцікавіше — саме вгорі». Тож весь величезний масив на схід від Мургаба, закріплений за їхньою партією, являв спершу суцільну білу пляму (маю на увазі коштовне каміння), бо майже всі геологи, які десятиліттями тут працювали, вели пошук переважно в долинах. («До того ж всі працювали на гірський кришталь,— Анатолій.— Вузька спеціалізація. Як сліпі»).
Я вже вдягнений, споряджений, налитий чаєм, як термос,— поки охолоне, зійде сонце і пригріє вже зовні. Беру геологічний молоток, обережно, щоб не розбуркати Анатолія, полишаю намет.
Памірська погода сьогодні вирішила здивувать старожилів: ні війне, ні шелесне. Здичавілий
вітер врешті стомився і, згорнувши розколошкані крила, десь задрімав серед скель. Небо переливається коштовним камінням, як сукня заморської королеви, що вирішила надіти всі прикраси, які тільки в неї були. Чумацький Шлях вигнувсь дугою, показуючи на Тау-Міку, що заховалась, звідси невидима, за скаполітову гору. Холодно, темно, я бреду навмання, намагаючись не потрапити в байбакову нору ногою. Вони ще сплять, як сплять і наші вівці: я саме проходжу мимо кам'яної огорожі. Ціла отара, живі консерви геологів, а часом і найцінніша валюта. Коли доводиться діставати бензин, якого хронічно не вистачає на оцьому високогір'ї: машини задихаються не менш, аніж люди. А якась гарбузяна голова там, на рівнині, за кілька тисяч кілометрів од найнижчої гірки, планує для нас тонно-кілометри, дивлячись на свою гладеньку, як замерзле озерце, логарифмічну лінійку. «Як у Москві живуть? — пригадаю слова Абоса.— Тиждень одну курку жують. А ми барана за один раз з'їдаємо!»
Абос тримає персональне шефство над вівцями: щовечора огляда їх ревниво, чи не полегшали курдюки. Якось недорахувавсь однієї — два дні пропадав, поки таки знайшов: за п'ятнадцять кілометрів, у сусідній долині.
— Якби він так каміння шукав! — сказав Анатолій.
До каміння Абос байдужісінький. Йому однаковісінько: топаз чи уламок граніту. В його очах камінь існує лише для того, щоб пробурить в ньому дірку, закласти якнайбільше амоналу і щосили рвонути. Дать йому волю, він закладе стільки вибухівки, що висадить у повітря весь Східний Памір.
Разом, звичайно, з нами всіма.
— Е-е, на те воля аллаха! — відмахується безтурботно Абос.
Минаю овець, простую далі. Підсвічую час від часу кишеньковим ліхтариком, шукаючи стежку. Ага, ось вона. Ледь помітна, веде прямо на скаполітову гору, куди щодня піднімаються Соня і всі мої друзі-таджики.
Починається підйом. Відчуваю його не так ногами, як серцем. З кожним кроком він крутішає й крутішає: я все частіш зупиняюся. Під час однієї такої зупинки до мене доноситься тупіт. Невже щось скоїлось і Анатолій послав за мною погоню? Тупіт все ближче, ближче, чую, як сиплеться каміння, і ось із темряви виникає кілька чорних постатей. Вмикаю ліхтарик і бачу муллу з рушницею в правій руці.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу