Леся Українка_Зібрання творів у 12 томах_Том 01 [Hurtom.com]

І безліч рук до неї простягалось,

Мов до зорі, що вказує дорогу.

І розсипалась та велика іскра На іскорки малесенькі, незначні,

І кожний іскорку ховав, неначе скарб,

1Латинський вираз, в перекладі Лесі Українки: «Хай буде тьма!» — Ред.

У попелі холодному віддавна;

Вона не гасла, тліла в тій могилі,

Та не давала ні тепла, ні світла,

А сміливий нащадок Прометея Знаходив смутну долю свого предка: Вигнання, муки, нерозривні пута,

Дочасну смерть у дикій самотині...

І досі так, о браття! й досі тьма.

Гей, озовіться! Страшно в сім хаосі.

Я чула голоси одважні, вільні,

Вони лунали, мов гукання в лісі,—

Тепер замовкли, і страшніше тиша Мені здається, ніж була раніш.

Брати мої, нащадки Прометея!

Вам не орел розшарпав груди горді,— Бридкі гадюки в серце уп’ялись.

Ви не приковані на тій кавказькій кручі, Що здалека сіяє сніжним чолом,

Про в’язня звістку людям даючи!

Ні, ви поховані в землянках, звідки навіть Не чутно брязкоту кайданів, ні стогнання, Ні пепокірних слів...

Гей, царю тьми!

Наш лютий вороже! Недарма ти боїшся Кайданів тих залізної музики!

Боїшся ти, що грізні, смутні гуки Пройняти можуть і камінне серце.

А чим же ти заглушиш дикий голос Хаосу темного, крик голоду й біди І розпачливого гукання «світла, світла»?

На нього завжди, як луна у горах,

Одважні, вільні голоси озвуться.

«Хай буде тьма!» — сказав ти,— сього мало, Щоб заглушить хаос і Прометея вбить.

Коли твоя така безмірна сила,

Останній вирок дай: «Хай буде смерть!»

НА ВІЧНУ ПАМ’ЯТЬ ЛИСТОЧКОВІ, СПАЛЕНОМУ ПРИЯТЕЛЬСЬКОЮ РУКОЮ В НЕПЕВНІ ЧАСИ

Ой палка ти була, моя пісне!

Як тебе почала я співати,

В мене очі горіли, мов жар,

І зайнявся у грудях пожар.

Хтіла я тебе в серці сховати,

Та було моє серденько тісне,

Ой палка ти була, моя пісне!

Так, була моя пісня палка. Вислухала товаришка спів,

Мов троянда, уся паленіла,

І сльоза в неї в очах бриніла Від гарячих, невтримливих слів,

І тремтіла подана рука...

Так, була моя пісня палка.

Ти занадто палка, моя пісне!

Як настала тривожна година, Запалилося слово вкінець І спалило тонкий папірець... Замість пісні лежить пожарина. Ой, глядіть, знову іскорка блисне! Ти занадто палка, моя пісне!

26/ХІ 1896

* *

*

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так ясно іскриться?

Чом ти не гострий, безжалісний меч, Той, що здійма вражі голови з плеч?

Ти моя щира, гартована мова,

Я тебе видобуть з піхви готова,

Тільки ж ти кров з мого серця проллєш, Вражого ж серця клинком не проб’єш..,

Вигострю, виточу зброю іскристу, Скільки достане снаги мені й хисту, Потім її почеплю при стіні Іншим на втіху, на смуток мені.

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоєї Може, в руках невідомих братів Станеш ти кращим мечем на катів.

Брязне клинок об залізо кайданів, Піде луна по твердинях тиранів, Стрінеться з брязкотом інших мечей,

З гуком нових, не тюремних речей.

Месники дужі приймуть мою зброю, Кинуться з нею одважно до бою... Зброє моя, послужи воякам Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

25/ХІ 1896

ВІДГУКИ

Пролітав буйний вітер над морем, По безмірнім, широкім просторі; Білі хвилі здіймались високо,

І знялися од вітру ще вище, Загукали, як військо вороже, Заглушили вони буйний вітер.

Пролітав буйний вітер в пустині, По безкрайому, мертвому полі. Закрутились пісковаті вихри, Простяглись геть під небо високе, Наче велети люті, страшнії,

І розсипались, впавши звисока; Смерть покрила слід буйного вітру.

Пролітав буйний вітер край вежі, Що стояла самотно на кручі,

Там знайшов він Еолову арфу.

Він шарпнув її довгії струни,

І всі струни озвалися співом, Лагіднішим од вітру дзвінкого. Буйний вітер замовк, пролетівши, Але арфа ще довго бриніла...

1896

ЄВРЕЙСЬКА МЕЛОДІЯ

Ти не мій! розлучив нас далекий твій край, І вродлива чужинка забрала!

Ти там, може, знайшов незаказаний рай,

Я ж без тебе, мов квітка, зів’яла.

І зостались мені лиш пісні та думки...

Ті пісні наші бранці зложили,

Прислухаючись, як край Євфрату-ріки Вавілонськії верби шуміли.

Ті пісні пе співались, у дні жалібні Арфи висіли смутно па вітах

І гойдались, неначе журились, сумні,

По веселих утрачених літах.

На мовчазних устах не лунав тихий спів,

Він на крилах думок у пустиню,

У зруйноване божеє місто летів І оплакував рідну святиню:

«Ти в руїнах тепера, єдиний наш храм,