Леся Українка_Зібрання творів у 12 томах_Том 02 [Hurtom.com]

Всі навколо нерухомі, Зачаровані стояли,

А найбільше у дівчаток Очі втіхою палали.

Довго й лицар слухав пісню, Далі мовив на відході:

«Що за дивна сила слова! Ворожбит якийсь, та й годі!»

II

Літнім вечором пізненько Сам поет сидів в хатині,

Так од ранку цілу днину Він просидів в самотині.

Тож сидів поет в віконці.

Слухав співів, що лунали Скрізь по полю і до нього

У хатину долітали.

Співи стихли, потім хутко Налетіла літня нічка;

Дерева шуміли з вітром,

Гомоніла бистра річка.

І поет в своїй хатині Прислухавсь до того шуму, Погляд в темряву втопивши,

Він таємну думав думу.

Тільки чує — хтось під’їхав На коні до його хати

І спинився, потім зброя Почала чиясь бряжчати.

Що за диво! Під віконце Хтось помалу підступає.

Тут поет не втерпів: «Хто там? — Невідомого питає.—

Якщо злодій, то запевне Помиливсь ти, любий друже!» — «Ні, се я,— озвався голос,—

Маю справу, пильну дуже...»

«Хто ж се «я»?» — поет питає.

«Я, Бертольдо, лицар з гаю».

Тут поет пізнав той голос:

«А, мисливий! Знаю, знаю!

Вибачай, прошу до хати,

Хоч у мене трошки темно Бо коли я сам у хаті,

Не палю вогню даремно;

Та для гостя запалю вже».

І добув вогню з кресала.

Перед ним лицарська постать Владаря Бертольда стала.

«Добрий вечір!» — «Добрий вечір».— Став тут лицар і — ні слова.

Щось ніяк не починалась Тая пильная розмова.

«Де ж твоя, мій гостю, справа?» — Далі вже поет озвався.

Лицар стиха одмовляє:

«Я, мій друже, закохався...»

Тут поет йому говорить:

«Що ж на се тобі пораджу?

А проте доказуй далі,

Може, чим тебе розважу».

«Закохався я і гину,—

Каже лицар,— вдень і вночі Бачу я перед собою Ясні оченьки дівочі».

«Що ж? — поет на те говорить.—

То за ручку та й до шлюбу!» —

«Ох! — зітхає лицар.— Візьме Інший хтось дівчину любу!

Під балкон моєї донни Кожен вечір я приходжу,

І в журбі тяжкій, в зітханнях Цілу нічку я проводжу.

На мою журбу й зітхання Я відповіді не маю,

Чим я маю привернути Серце милої,— не знаю!

Може б, краще їй припали До сподоби серенади?..»

Тут поет на те: «Запевне,

Треба пташечці принади!»

«Голос маю,— каже лицар,—

Та не тямлю віршування...» — «Певна річ,— поет говорить,—

То не легке полювання,

А то б досі вже на лаври Хто б схотів, то й був багатий,

Ні,— химерний, норовистий Кінь поезії крилатий!»

«Правду кажеш,— мовив лицар,— Але ж я тебе благаю,

Щоб поміг мені в сій справі. Пам’ятаю, як у гаю

Ти своїм віршем чудовим Чарував усю громаду,—

Тільки ти один тепера Можеш дать мені пораду!

За пораду все, що хочеш,

Дам тобі я в надгороду».—

«Ну, па се,— поет відмовив,—

Не надіюся я зроду.

Можу я знайти й без плати Для приятеля пораду.

Ось пожди лиш трохи, зараз Будеш мати серенаду.

Та мені для сього треба Ймення й вроду панни знати».— «їй наймення Ізідора,

А вродлива!., не сказати!..»

Більш поет вже не питався,

Сів, задумавсь на хвилину, Записав щось на папері,

Зняв з кілочка мандоліну,

Показав слова Бертольду, Мандоліну дав у руки Та написанії вірші І промовив для науки:

«Ти, співаючи, на струнах Маєш так перебирати: Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol...

Далі можеш сам добрати».

«От спасибі!» — крикнув лицар. Ще ж поет не відозвався,

А вже лицар був надворі.

На коня! і геть погнався.

І погнався лицар хутко Через доли, через гори,

І спинився під віконцем У своєї Ізідори.

Хутко в неї під віконцем Мандоліна залунала,

Із потоку гуків чулих Серенада виринала:

«Гордо, пишно, променисто Золотії світять зорі,

Та не може дорівнятись Ні одна з них Ізідорі!

Найчистіші діаманти Сяють ясні та прозорі,

Та не може дорівнятись Ні один з них Ізідорі!

Дорогих перлин коштовних Є багато в синім морі,

Та не може дорівнятись Ні одна з них Ізідорі».

Отже, ледве серенада Залунала у просторі, Вийшла з хати Ізідора Подивитися на зорі.

А як стихли під балконом Любі гуки мандоліни,

До Бертольда полетіла Квітка з рожі від дівчини.

В ту ж хвилину Ізідора Зникла хутко, наче мрія, Та зосталася в Бертольда Квітка з рожі і — надія!

III

Боже, боже! що то може Наробити серенада!..

Зникла в серденьку в Бертольда Темна туга і досада.

Усміх донни Ізідори Був дедалі все ясніше,

І щораз вона ставала До Бертольда прихильніше.

Далі перстень Ізідорин На руці у нього сяє,

Нареченою своєю Він кохану називає.

Як же бучно, як же втішно Всім тулялось на весіллі! Танцювали, попивали Від неділі до неділі.