Леся Українка_Зібрання творів у 12 томах_Том 02 [Hurtom.com]

Бо розходилась по світу Стоголосою луною.

І не був поет самотнім,—

До його малої хати Раз у раз ходила молодь Пісні-слова вислухати.

Теє слово всім давало То розвагу, то пораду;

Слухачі співцю за теє Ділом скрізь давали раду.

Що могли, то те й давали,

Він зо всього був догодний. Досить з нього, що не був він Ні голодний, ні холодний.

Як навесні шум зелений Оживляв сумну діброву,

То щодня поет приходив До діброви на розмову.

Так одного разу ранком Наш поет лежав у гаю,

Чи він слухав шум діброви,

Чи пісні складав — не знаю!

Тільки чує — гомін, гуки,

Десь мисливські сурми грають, Чутно разом, як собачі Й людські крики десь лунають.

Тупотять прудкії коні,

Гомін ближче все лунає,

З-за кущів юрба мисливська На долинку вибігає.

Як на те ж лежав поет наш На самісінькій стежині.

«Гей! — кричить він,— обережно! Віку збавите людині!»

Ще, на щастя, не за звіром Гналася юрба,— спинилась»

А то б, може, на поета Не конечне подивилась.

Попереду їхав лицар,

Та лихий такий, крий боже! «Бачте,— крикнув,— що за птиця! Чи не встав би ти, небоже?»

«Не біда,— поет відмовив,—

Як ти й сам з дороги звернеш,

Бо як рими повтікають,

Ти мені їх не завернеш!»

«Се ще также полювання! — Мовить лицар з гучним сміхом.— Слухай, ти, втікай лиш краще,

Бо пізнаєшся ти з лихом!»

«Ей, я лиха не боюся,

З ним ночую, з ним і днюю,

Ти втікай, бо я, мосьпане,

На таких, як ти, полюю!

В мене рими-соколята,

Як злетять до мене з неба,

То вони мені вполюють,

Вже кого мені там треба!»

«Та який ти з біса мудрий! — Мовить лицар,— ще ні разу Я таких, як ти, не бачив.

Я тепер не маю часу,

А то ми б ще подивились,

Хто кого скорій вполює.

Хлопці! геть його з дороги!

Хай так дуже не мудрує!»

«От спасибі за послугу! — Мовить наш поет,— несіте.

Та візьміть листки з піснями, Он в траві лежать, візьміте».

«Він, напевне, божевільний,— Крикнув лицар.— Ну, рушаймо! Хай він знає нашу добрість — Стороною обминаймо.

А ти тут зажди, небоже,

Хай-но їхатиму з гаю,

Я ще дам тобі гостинця,

А тепер часу не маю».

«Не на тебе ждать я буду,—

Так поет відповідає,—

Хто ж кому подасть гостинця, Ще того ніхто не знає».

Лицар вже на те нічого Не відмовив, геть подався; Знову юрба загукала,

І луною гай озвався.

Розтеклись ловці по гаю, Полювали цілу днину,

Та коли б же вполювали Хоч на сміх яку звірину!

А як сонечко вже стало На вечірньому упрузі,

Стихли сурми, гомін, крики, Тихо стало скрізь у лузі.

Гурт мисливський зголоднілий Весь підбився, утомився,

Дехто ще зоставсь у гаю,

Дехто вже й з дороги збився.

Геть одбившися від гурту, їде лицар в самотині.

Зирк! — поет лежить, як перше, На самісінькій стежині.

«Ах, гостинця ти чекаєш! — Мовив лицар і лапнувся По кишенях,— ой, небоже,

Вдома гроші я забувся!»

Усміхнувсь поет на теє:

«Не турбуйсь за мене, пане,

Маю я багатства стільки,

Що його й на тебе стане!»

Спалахнув від гніву лицар,

Був він гордий та завзятий,

Але ж тільки на упертість Та на гордощі багатий.

«Годі жартів! — крикнув згорда.— Бо задам тобі я гарту!»

А поет йому: «Та й сам я Не люблю з панами жарту...

Бачиш ти — оця діброва,

Поле, небо, синє море —

То моє багатство-панство І розкішне, і просторе.

При всьому сьому багатстві Я щасливий завжди й вільний». Тут покликнув лицар: «Боже! Чоловік сей божевільний!»

«Може буть,— поет відмовив,— Певно, всі ми в божій волі.

Та я справді маю щастя,

І з мене його доволі.

Так, я вільний, маю бистрі Вільні думи-чарівниці,

Що для них нема на світі Ні застави, ні границі.

Все, чого душа запрагне,

Я створю в одну хвилину,

В таємні світи надхмарні Я на крилах думки лину.

Скрізь гуляю, скрізь буяю,

Мов той вітер дзвінкий в полі; Сам я вільний і ніколи Не зламав чужої волі!»

Засміявсь на теє лицар:

«Давню байку правиш, друже! Я ж тобі скажу на теє:

Ти щасливий та не дуже.

Я б віддав отой химерний Твій таємний світ надхмарний За наземне справжнє графство, За підхмарний замок гарний.

Я б віддав твоє багатство І непевнії країни За єдиний поцілунок Від коханої дівчини...»

Щось поет хотів відмовить На недбалу горду мову,

Та вже сонечко червоне Заховалось за діброву.

Надійшла сільськая молодь,

Що з роботи поверталась,

І побачила поета,

З ним приязно привіталась.

Тут поет взяв мандоліну,

І на відповідь гуртові Він заграв і до музики Промовляв пісні чудові.