Бо розходилась по світу Стоголосою луною.
І не був поет самотнім,—
До його малої хати Раз у раз ходила молодь Пісні-слова вислухати.
Теє слово всім давало То розвагу, то пораду;
Слухачі співцю за теє Ділом скрізь давали раду.
Що могли, то те й давали,
Він зо всього був догодний. Досить з нього, що не був він Ні голодний, ні холодний.
Як навесні шум зелений Оживляв сумну діброву,
То щодня поет приходив До діброви на розмову.
Так одного разу ранком Наш поет лежав у гаю,
Чи він слухав шум діброви,
Чи пісні складав — не знаю!
Тільки чує — гомін, гуки,
Десь мисливські сурми грають, Чутно разом, як собачі Й людські крики десь лунають.
Тупотять прудкії коні,
Гомін ближче все лунає,
З-за кущів юрба мисливська На долинку вибігає.
Як на те ж лежав поет наш На самісінькій стежині.
«Гей! — кричить він,— обережно! Віку збавите людині!»
Ще, на щастя, не за звіром Гналася юрба,— спинилась»
А то б, може, на поета Не конечне подивилась.
Попереду їхав лицар,
Та лихий такий, крий боже! «Бачте,— крикнув,— що за птиця! Чи не встав би ти, небоже?»
«Не біда,— поет відмовив,—
Як ти й сам з дороги звернеш,
Бо як рими повтікають,
Ти мені їх не завернеш!»
«Се ще также полювання! — Мовить лицар з гучним сміхом.— Слухай, ти, втікай лиш краще,
Бо пізнаєшся ти з лихом!»
«Ей, я лиха не боюся,
З ним ночую, з ним і днюю,
Ти втікай, бо я, мосьпане,
На таких, як ти, полюю!
В мене рими-соколята,
Як злетять до мене з неба,
То вони мені вполюють,
Вже кого мені там треба!»
«Та який ти з біса мудрий! — Мовить лицар,— ще ні разу Я таких, як ти, не бачив.
Я тепер не маю часу,
А то ми б ще подивились,
Хто кого скорій вполює.
Хлопці! геть його з дороги!
Хай так дуже не мудрує!»
«От спасибі за послугу! — Мовить наш поет,— несіте.
Та візьміть листки з піснями, Он в траві лежать, візьміте».
«Він, напевне, божевільний,— Крикнув лицар.— Ну, рушаймо! Хай він знає нашу добрість — Стороною обминаймо.
А ти тут зажди, небоже,
Хай-но їхатиму з гаю,
Я ще дам тобі гостинця,
А тепер часу не маю».
«Не на тебе ждать я буду,—
Так поет відповідає,—
Хто ж кому подасть гостинця, Ще того ніхто не знає».
Лицар вже на те нічого Не відмовив, геть подався; Знову юрба загукала,
І луною гай озвався.
Розтеклись ловці по гаю, Полювали цілу днину,
Та коли б же вполювали Хоч на сміх яку звірину!
А як сонечко вже стало На вечірньому упрузі,
Стихли сурми, гомін, крики, Тихо стало скрізь у лузі.
Гурт мисливський зголоднілий Весь підбився, утомився,
Дехто ще зоставсь у гаю,
Дехто вже й з дороги збився.
Геть одбившися від гурту, їде лицар в самотині.
Зирк! — поет лежить, як перше, На самісінькій стежині.
«Ах, гостинця ти чекаєш! — Мовив лицар і лапнувся По кишенях,— ой, небоже,
Вдома гроші я забувся!»
Усміхнувсь поет на теє:
«Не турбуйсь за мене, пане,
Маю я багатства стільки,
Що його й на тебе стане!»
Спалахнув від гніву лицар,
Був він гордий та завзятий,
Але ж тільки на упертість Та на гордощі багатий.
«Годі жартів! — крикнув згорда.— Бо задам тобі я гарту!»
А поет йому: «Та й сам я Не люблю з панами жарту...
Бачиш ти — оця діброва,
Поле, небо, синє море —
То моє багатство-панство І розкішне, і просторе.
При всьому сьому багатстві Я щасливий завжди й вільний». Тут покликнув лицар: «Боже! Чоловік сей божевільний!»
«Може буть,— поет відмовив,— Певно, всі ми в божій волі.
Та я справді маю щастя,
І з мене його доволі.
Так, я вільний, маю бистрі Вільні думи-чарівниці,
Що для них нема на світі Ні застави, ні границі.
Все, чого душа запрагне,
Я створю в одну хвилину,
В таємні світи надхмарні Я на крилах думки лину.
Скрізь гуляю, скрізь буяю,
Мов той вітер дзвінкий в полі; Сам я вільний і ніколи Не зламав чужої волі!»
Засміявсь на теє лицар:
«Давню байку правиш, друже! Я ж тобі скажу на теє:
Ти щасливий та не дуже.
Я б віддав отой химерний Твій таємний світ надхмарний За наземне справжнє графство, За підхмарний замок гарний.
Я б віддав твоє багатство І непевнії країни За єдиний поцілунок Від коханої дівчини...»
Щось поет хотів відмовить На недбалу горду мову,
Та вже сонечко червоне Заховалось за діброву.
Надійшла сільськая молодь,
Що з роботи поверталась,
І побачила поета,
З ним приязно привіталась.
Тут поет взяв мандоліну,
І на відповідь гуртові Він заграв і до музики Промовляв пісні чудові.
Читать дальше