Павло Стороженко - Розбійники з лебединого шляху

«Месу, присвячену Божій Матері, було відслужено з великою урочистістю, я освятив три великі хлібини, принесені капітаном та офіцерами, які прибули в церкву в супроводі сурмачів і барабанщиків. На початку меси їхній корвет дав залп з усіх гармат. У момент Піднесення пролунав наступний залп, і під час Благословення — третій, а четвертий — коли ми співали Те Деум… Пірати зазвичай призначають частину своєї здобичі церкві, особливо коли церковне начиння знаходиться серед захоплених предметів».

Діапазон оцінок розбійницької діяльності дуже широкий. Серед багатьох переказів про Александра Македонського є також такий. Якось до нього привели захопленого в морі пірата, і цар запитав: «На підставі якого права ти займаєшся своїм злодійським ремеслом?» — «На підставі такого ж, як ти ведеш свої завоювання у всіх країнах цього світу», — сміливо відповів пірат.

Френсіс Дрейк вважався і вважається до цього часу в Англії великим патріотом, який показав своїй країні дорогу в океани, водночас в Іспанії його вважали кривавим розбійником. Так само оцінювалася й діяльність буканьєрів, які для іспанців стали тільки «лютеранськими корсарами», а з погляду урядів Франції та Англії становили авангард їх колоніальної експансії.

Починаючи з XVI століття мешканці середземноморського узбережжя Іспанії, Франції, Італії зі страхом вимовляли імена мусульманських головорізів з Північної Африки і вславляли в піснях земляків-мореплавців за їхню відвагу в боротьбі з поганцями. В портах Магрібу складалися такі ж пісні, їх героями були, як легко здогадатися, «нездоланні войовники ісламу», які сміливо протистояли іновірцям з Мальти, Калабрії і Далмації.

Сьогодні важко відтворити буденне життя пірата. Його затуманили численні романтичні легенди, книжки і фільми, починаючи з відомого «Острова скарбів» Р. А. Стівенсона. Його героїв не можна вважати справжніми представниками піратського світу.

Більше правди про морських шибайголів міститься в давніх документах-рапортах королівських урядовців, нотатках самих піратів. Спосіб життя, який випливає з ж, менш притягальний і не так уже й гідний наслідування. Голод і брак води під час тривалих морських подорожей, невигойні хвороби, роз'ятрювані морською водою рани, непевність у завтрашньому дні, пияцтво, чвари і дикі бійки, відсутність жінок, венеричні хвороби і гомосексуалізм — обов'язкові компоненти піратського життя. Нам важко зрозуміти, чому, незважаючи на всі життєві негаразди й небезпеки, розбійництво процвітало впродовж багатьох століть. Що гнало людей на «подвиги», що засуджувалися й переслідувалися? Можливо, це була жадоба скарбів, простого, повного розваг, хоча й небезпечного життя? Не виключено, що піратство було виявом суспільного бунту, відповіддю на несправедливі міжлюдські стосунки. Очевидно, воно було також побічним явищем великих воєн, піною, яка збивається на берегах великих історичних процесів. Але, можливо, разом з усім тим воно було й великою людською мрією, жорстоким анархічним сном, на який зважилися тільки найсміливіші, найнеспокійніші люди. Чи не було піратство різновидом вічного марення про боротьбу з організованим суспільством, про втечу від нього, про життя у злагоді з простими первинними засадами? Чи не сняться схожі сни сучасним анархічним терористам і звичайним волоцюгам, яким ніде не вдається знайти свого місця?

Безумовно, змальована картина морського розбою неповна. Не тільки з погляду морального і соціального, а й історико-географічного. «Невже це явище не зачепило східних слов'ян? — резонно може запитати хтось. — Невже і в цій галузі ми безнадійно відстали від Заходу?»

Відверто кажучи, укладачу й перекладачу хотілося поповнити книжку ще однією главою: «Морське піратство східних слов'ян». Але нерозробленість цієї теми, брак спеціальних досліджень відсувають реалізацію наміру у невизначене майбутнє.

Хоча саме по собі явище — морського піратства — в народному побуті східних слов'ян, безперечно, існувало. Далекі походи київських князів і їхніх воєвод принципово не відрізнялися від морського розбійництва балтійських слов'ян. Деякі історики — як польські, так і українські — багато морських походів запорозьких козаків кваліфікують як грабіжницькі, «добичницькі». З цим важко одразу погодитися, але, пригадавши перебіг мусульмансько-християнського протистояння в Середземному морі, в тому числі й на піратсько-корсарському рівні, замислюєшся: а чи не були набіги козаків регіональним, чорноморським проявом цього протистояння? А як трактувати морський похід Степана Разіна у Персію на чолі збірної «команди» з донців і запорожців? Чим він принципово відрізняється від походів флібустьєрів на іспанські міста Центральної Америки?