Дмитро Донцов - Ідеологія

Ідеал суто анархістський, суто плебейський! Для кожного плебея будь-яка організація, що бере з нього початок, що посилає його, якогось архангельського мужика, битися з якимось там турками за протоки, – є, вочевидь, абсурдом, порушенням його вільності. Тому ліпше без тієї організації. Краще право довільної сецесії «захочу – полюблю, захочу – разлюблю»! Ліпше замкнутися в своєму повіті і бути вільним. В тому ж «Капіталі» народницького міщанства читаємо, що держава обмежує людську свободу, і вже тому ця установа є підозрілою в очах будь-якого щирого народолюбця. Та ж будь-яка колективна організація не існує для інших цілей, лише для забезпечення нашої волі, в державі ж немає волі і не може бути, бо «справді вільними можуть бути тільки малі держави, або ліпше сказати – громади, товариства»; [79] Коберський К. Українське народництво по обох боках Збруча. – Львів; Коломия. – С. 44–46. а що український народ, на нещастя для народолюбця, не може змаліти до розмірів Швейцарії, то найкраще створити з нього (за рецептом Драгоманова) кілька автономних груп, бо воля – понад усе! Або, почекати зі самостійностями, а зажити «громадами та товариствами», як ними живуть у провінції; краще так відгородитися від «злісного» державного центру, щоб із нього до наших громад, як казав Гоголь, хоч тридцять літ скачи, то не можна було б доскакати. Громада і повіт, – це альфа й омеґа нашого державництва, точка, до якої він завжди спадає, як би високо не літав: до добробуту, до волі, до парафії – завжди повертає він.

У цій концепції держави без держави відстежується значною мірою джерело мудрості наших соціалістів; це, з одного боку (згадуючи вихованого на російській літературі Драгоманова), писанина народницьких російських «соціологів», усіх тих Михайловських, Лаврових та інших «безсмертних водоліїв», а нарешті – Бакуніна. Останньому належать слова: «Коли є держава, то неминуче є й панування, а, отже, й рабство; держава без рабства… немислима, ось чому ми – вороги держави». [80] Бакунин М . Государство и анархія. Прошу порівняти цю тираду, так само категоричну, як і глупу, зі згаданими щойно вище сентенціями наших бакунінців, аби побачити їхню подібність, майже тотожність. Однаковий і висновок: держава, будь-яка держава, відкидається в їм’я суто партикулярних цінностей: одиниці, групи й їхні волі, що не терплять над собою жодного колективу.

Так само яскраво висловлюється спадкоємець Драгоманова. Для культурних націй Європи й Америки державний примус є обов’яковий в інтересі кожної групи й одиниці, що належить до державного зв’язку. Для вихованих у гуляйпільських степах махновців (як габілітованих, так і негабілітованих) це зовсім інше. Народолюбний махновець не бачить в атрибутах держави нічого, а лише «власні марки та гроші, власний двір, армію, власні в’язниці та власних жандармів»; для нього все це – такі приємності, за які він охоче подякує, аби лиш йому забезпечили добру поживу. Це все – страви для панського столу (для народів-панів), «але менш вередливе суспільство охоче позбудеться цих вишуканих приємностей за простіший, але здоровий куліш забезпечення свободи культури та суспільного самовизначення», за «можливість… розпоряджатися своїми, місцевими відносинами» [81] Грушевський М . // Украінскій вєстнік, 1906. – Ч. 3. … Отже, та сама піч, від якої мусить почати свій державницький танець українське провансальство: місцеві відносини, громади, повіт, рідна дзвіниця; держава ж – це делікатес не для мужицького шлунка і не для мужицького розуму… Що головний ідеолог українського народництва був у суті речі анархістом, це без озву визнають і його учні, і він сам. Ідеальний громадянин, казав Драгоманов, «буде байдужий до того, як там впорядкується вище державне начальство, а більше налягатиме на те, щоб збільшити власне волю кожної особи, волю кожної людської породи, спілки, громади, країни, – щоб, скілька мога, зменшити силу державного начальства, перед силою особи, громади і щоб дати їм більше способу для того, щоб заложити живі початки порядків безначальних, безпанських і бездержавних», тобто – початки анархізму. [82] Переднє слово до громади, 1878. В цьому дусі виховували ряд поколінь не лише провідники українства, але й уся українська активна інтелігенція. За авторитетним твердженням найбільшого з живучих наших істориків, «нова українська історіографія… жадібно ловила прояви народнієї активності і, зокрема, з особливою увагою спинялася на таких виступах народних мас, які скеровувалися проти держави, а саме: конфлікти віча з князями в XI–XII століттях, опозиція Запоріжжя гетьманському режимові в XVII і XVIII століттях, усе це було улюбленою темою української історіографії, популярної літератури, белетристики, театру тощо». [83] Грушевський М . Борітеся поборете, Відень, 1920. – Ч. 1. Цінне визнання!