Дмитро Донцов - Ідеологія

Виходячи з такої психології, Драгоманов ставиться так само й до інших справ національного життя, наприклад, забезпечення кордонів, забезпечення спокійного посідання території нації. Суверенне «я», «кусень хліба» для нього, видобутий зі землі, нарешті й сама земля (територія) – ось що було реальне. Байдуже, чи це дасть своя держава чи чужа, чужа правда чи своя. Прагнути при цьому, щоб не страждали вічні інтереси species, її волі, влади – означало гнатися за оманами. Йому було все одно, хто, яка держава принесе волю народові, йому ж було байдуже, чия сила ці кордони забезпечить. Тому підкорення Катериною Чорного моря вважає він за сторінку «української історії» так само, як і російсько-турецьку війну 1877 року. [74] Драгоманов . Дивацькі думки // Народ, 1891. – Ч. 1, 2, 19. Українці, які служили царям у цих походах, робили «діло для свого часу нормальне та національне». Тут яскраво виступає в усій красі психологія не члена нації-пана, що уважає своїм лише те, що вона зробила сама, а лише психологія члена суспільства, і то безправного, який мусить уважати за своє те, що для нього робить стороння сила; функції якого обмежені функціями споживача та виробника, чужого шляхетнішого завдання, організації влади й її виконання. На такій самій позиції стояв і Куліш. Усім своїм єством журилися вони про «мирне та благоденственноє житіє», про мир, незалежно від того, чи це буде мир Володимира Великого, чи царя Олексія, чи мир вільної Ґалії чи Іберії, чи – Pax Romana. Коли б Кулішеві чи Драгоманову якимсь дивом довелося б народитися в Іспанії, коли та почала свою боротьбу за звільнення від маврів, він, мабуть, доводив би несвоєчасність цієї акції, та підкреслював факт, що маври закріпили для іспанців володіння берегами Атлантики та Середземного моря… В нас думали, як казали в старому вірші, що коли наші предки «за Олега руского монархи, плавали в чолнах по мору і на Царград штурмували», то це для краю мало таке саме значення, як те, що інший, російський монарх гнав нас штурмувати той самий Царгород…

Для провансальця суть – край ріднесенький, край веселий і люд хрещений, з тим розумінням щастя, яке дає йому люд, а хто є суб’єктом панування в цьому краю – байдуже.

Наскільки цей момент вигоди переважав у наших провансальців, видно ще з того, що Драгоманов зі своєї болоховської точки зору виправдовує тих своїх польських сучасників (яких він нараховує «багато»), які були проти державного усамостійнення Польщі, бо «бачили, що при всіх теперішніх обставинах Європи… відрив Конґресівки від Росії був би їхньою руїною». [75] Драгоманов . Дивацькі думки // Народ, 1891. – Ч. 1, 2, 19. Певна річ, бо коли провансальцю треба вибирати між абстрактним ідеалом національної самостійності з економічною руїною й «економічним розквітом» у рабстві, то він вибере останнє. Згадані вище фізичний добробут і добра пожива – це шпиль національного ідеалізму, на який може вилізти провансалець… Взагалі він висловлювався проти незалежницьких змагань майже всіх народів, що повставали з руїн історії, й усе – в ім’я примітивних інтересів голоти, якій не було діла до політики. В редакційній статті редагованого Драгомановим «Народу» читаємо, що «приміром, серби, болгари, румуни показують нам наглядно», що сама по собі політична свобода «зовсім ще не означає поправу долі робочого люду», отже, не може бути метою в собі. Так само, на його думку, боротьба чехів за самостійність, «боротьба о право корони чеської… спричинила чеському суспільству величезну шкоду». Він же ж криво дивиться й на ірландський національний рух тому, що «в тому гомрулєрстві справа економічна була відсунена трохи назад перед справою державною». Крім того, він принципово проти національного відмежування Ірландії, бо воно скривдить… ольстерців, а для нього жменька останніх, вочевидь, має такі самі права, як уся Ірландія, і в кожному разі коритися волі всієї нації не має жодної потреби. З тих самих причин він проти приєднання до української етнографічної території тодішньої Угорської Русі, бо вона «не має економічно нічого спільного з Галичиною». Взагалі розділ територій згідно з етнографічними кордонами не подобається йому. Ліпше, не порушуючи статус-кво, обмежитися «загальними законами про національності та адміністративною автономією громад. [76] Драгоманов . Дивацькі думки // Народ, 1891. – Ч. 1, 2, 19.

Прошу перечитати ще раз цю цитату Драгоманова, де потреба боротьби за власну державу міряється шлунковими інтересами народу, і порівняти його з ось цими словами відомого італійського історика П’єтро Орсі. «Незважаючи на добру й упорядковану адміністрацію, якої інші частини Італії могли б заздрити, почала невдовзі (в Ломбардії та Венеції) проявлятися жива опозиція проти уряду австрійського з тієї тільки причини, що був він чужим урядом». Перший уривок і другий – мова хама і мова пана.