Олександр Федорук - Московитія проти України - політика, культура...

У помаранчеві дні, поруч з тисячами інших, ласкаво посміхалося мільйонам на Хрещатику гасло: «Чечня с вами!..».

На будинку однієї з вулиць Києва, у Липках, в самому центрі міста, є меморіальна дошка, облаштована на честь Шаміля — видатного героя національно-визвольної боротьби чеченців проти окупантів на початку XIX століття. Малярська робота культури Європи середини ХІХ ст. оспівує романтичну волелюбність чеченців. Шаміль захищав отчу землю від російського царизму. Він програв за нерівних сил цю війну і був вивезений до Петербурга як полонений. Поклонімося пам’яті Героя, його святій ідеї поклонімося, бо герой є той, хто зцілює дух народу і не залишає йому ні краплини зневіри у власні сили, веде його вперед за ідеали прадідівської моралі!

У книзі О. Уралова (О.Автарханова) «Народоубийство в СССР: убийство чеченского народа», що була видана 1952 р. у Мюнхені видавництвом «Северный Кавказ», на величезному фактологічному матеріалі описана трагедія кавказьких корінних етносів, в першу чергу чеченців та інгушів, які були приречені кремлівською системою на вимирання, знущання НКВД над мирними жителями. Доведені до відчаю люди чинили опір, організовували повстанські загони… То було в 30-ті роки… А уже в лютому 1944 р. був опублікований Указ Президії Верховної Ради РРФСР «Про ліквідацію Чечено-Інгушської радянської республіки і виселення її населення»… Народ був інтернований в концтабори і позбавлений права на життя 3.

Через півтора століття Шаміля заступив Джохар Дудаєв. Народ, сколихнутий ідеєю незалежності, одностайно став під зелений прапор самостійності, і ось уже десятиліття проливається безневинна кров з обох сторін — тих, хто борониться, і тих, хто має наказ наступати. Таке уже траплялося в театральному дійстві кремлівської військової оперети з бездарною афганською вивіскою, ще за нашої пам’яті скривавлена ця ганебна війна Кремля на чужій землі — як привид тотального терору. Заради чого, в ім’я чиїх інтересів? А ще у пам’яті ратища на африканському континенті, у різних державах, зокрема в Анголі, — теж кремлівська захланна рука на короткому відтинку часу. То що це — не терор?!

Помиляється той, хто думає, що колесо історії повертається на старе місце. В цьому я схильний вбачати провидіння Долі, ясність логіки життя: настане час, прийде він, новий день, — і чеченський народ отримає державність як рівноправний серед інших рівноправних. Настане цей священний час, народе Ічкерії!

Кремлівські імперіалісти не чекали запальної рушійної сили опору народу Ічкерії. Вони сподівалися, що ракетними залпами і авіаційними бомбами зітруть у порошок дух непокори. Імперіалісти останнього звироднілого штибу були явно розгублені і вдалися до випробуваного методу: каральними способами почали сіяти тотальну смерть серед непокірного народу, нехтуючи цивілізованими міжнародними угодами, усілякими домовленостями, ігноруючи «червоні хрести», не звертаючи уваги на «оонівські базікання».

У каральних інсценізаціях імперіалісти мали неабиякий кров’ю безневинно убитих людей заплямований досвід: криваві розправи з вільнолюбивим духом Західної України, народами Балтії, кримськотатарським людом, стерильну працю танків у Кенґирському таборі і в безлічі інших концтаборів; вони це слово—терор (червоний, білий, припудрений, підрум’янений) — зродили в полум’ї більшовицького перевороту, у катівнях ЧК—НКВС—КДБ, і жили з ним постійно, аж врешті наприкінці ХХ ст. спрямували його на народи Грузії, Ічкерії, немовби чеченці самі придумали технологію терору, ніби чеченці сіяли смерть, а не вони, професійно вишколені, «доблесні воїни» кинджала і револьвера, по усьому наляканому комуністично-більшовицькою агресією світові. Починаючи з 1918 р., динамо-машина терору, запущена з несамовитою швидкістю, спрацьовувала то в Києві, то в Роттердамі, то у Мюнхені, то в Берліні, то у Харкові, то у Парижі; розкручувалася вона впродовж десятиліть з жорстокою, ненаситною жадобою до переділу територій, — усюди чорна примара більшовицького терору, зродженого у Москві й викоханого нею, зберігала автономію у тому її призначенні, яку тюремний наглядач застосовує щодо політичної жертви. Чи не була пекельна кремлівська карусель спеціально сотворена, аби сіяти страх і терор? Покоління людей були смертельно налякані нею, бо знали, що стіни мають вуха і очі… Ослячі вуха, додамо.

Але даймо спокій сумним споминам, отим паралельно історичним екскурсам: уся велетенська агресивно-імперська армада Москви нині лукаво волає про небезпеку чеченського терору і горлає з єзуїтською затятістю про підрив ним основ європейської демократії. Чи відповідає те правді? Перші особи в Кремлі далі дають жорстокі підступні накази, сіють розбрат, неспокій, зазіхають на чуже. Ось уже на радість тупому кремлівському генералітету підло вбитий Масхадов. Бідолашна, незряча демократія в Європі і США огорнулася плащем цнотливого сорому від лицемірної брехні. Конаюча під гусеницями танків і від вогню ракетних залпів, розчавлена чоботом агресії, Ічкерія нікого загалом не цікавить. Бо що там доля маленького героїчного народу, ніхто за неї не вболіває, окрім справжніх християн, для яких заповідь Божа є найвагомішим аргументом; перед правдою народу брехня і лукавість кремлівської пропагандистської істерії тануть, наче віск від полум’я. Але де оті християнські заповіді нині? Вони у самій Європі тепер нетривкі…