Оксана Забужко - З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

Я так і не знаю — і ніколи вже не дізнаюся, що він розгледів у тій, двадцятилітньої давности, дівчинці дистанційно, через океан: по чому був запримітив «дебютантку» (і звідтоді вже не випускав зі «сфери впливу», терпляче зносячи її молодечий еґоїзм, і неувагу, і всі її норови…) — ще до тої першої «зустрічі в Київському університеті», щодо якої тільки по десяти роках признався (ох і вміло ж те покоління мовчати!), що зустріч була невипадковою — і відбулась таки на його вимогу («чи Ви пам'ятаєте, хто був технічним виконавцем мого наказу?»).

Пам'ятаю, авжеж: нас познайомив Мойсей Фішбейн. Пам'ятаю велику (актову) залу своєї «альма матер» — Червоного корпусу на Володимирській, роїння й гул конґресового тлуму в перерві між засіданнями (то ж був перший збір української інтеліґенції «без кордонів» за все XX століття, атмосфера, яку можна порівняти, в зменшеному масштабі, хіба до Майдану-2004!) — і Мойсея, який, сяючи, мчить по проходу, своїм громохким баритоном професійного радіо-анкормена перекриваючи гамір цілого велелюдного зібрання:

— Оксано! З тобою хоче познайомитися ЮРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ ШЕВЕЛЬОВ!

Це так і прозвучало, набране в повітрі «великими літерами» — як «ґонґ судьби». Мойсей — знаний майстер театральних ефектів, і я так цей його «номер» була тоді й потрактувала, ні на мить не повіривши, ніби ЮШ справді «хоче зі мною познайомитися»: та хто я така?.. Напередодні, на відкритті Конґресу, в іще не перейменованому на той час на «Український Дім» Музеї Леніна публіка влаштувала ЮШ, що піднявся на трибуну, 5-хвилинну стоячу овацію, його доповідь (ту саму, про «совині крила», і як Україні з-під них вибиратися) я вислухала (глитаючи кожне слово, мов пересохлим горлом джерельну воду в спеку) стоячи в проході, стиснена звідусіль такими самими спраглими («любі друзі, шановні вороги»…), — на Конґресі до нього було не доступитися, весь наш академічно-спілчанський бомонд тримав його в кільці облоги, як бодіґарди першого секретаря ЦК КПУ, і чого б то він «хотів знайомитися» зі мною — дівчиськом з одною поетичною збірочкою (друга щойно тими днями вийшла з друку), якої він напевно ж не читав? На той час за мною, правда, числилося ще кілька резонансних виступів у пресі, що їх він, теоретично, таки міг читати: від «Мови і влади» (« Дніпро ». 1990. № 1, передрук див. у « Хроніках від Фортінбраса ») до свіжовидрукуваної, не менш тоді «революційної» «Літератури і тоталітаризму» (« Літературна Україна » від 23.08.1990 року), та й вірші в тій-таки «ЛітУкраїні» друкувалися не раз, і моя улюблена поема «Самогубче дерево», — але ЮШ в живі очі нічим не виказав обізнаности з моїми писаннями (ніяких там «Ви сміливо починаєте», як я була вифантазовувала собі зустріч Майстра й Дебютантки в студентському «Шукаючи собору»!) і в «батьки-покровителі» зовсім не набивався. Мабуть, саме через це — через відмінність «культурних кодів» — я й не затримала з тої зустрічі в пам'яті більше анічогісінько (а, судячи з того, що в Бахметєвському архіві знайшлась моя вітальна листівка до ЮШ «з Новим 1991 роком», ми мусили вже тоді обмінятися адресами!) — і, прилетівши в травні 1991 року до Нью-Йорка, була «наново» заскочена й підлещена, почувши від Богдана Бойчука й Марії Ревакович, які люб'язно гостили мене у себе в домі, що ЮШ чекає мого дзвінка і запрошує відвідати його на Клермонт-авеню: Богдан сам тріумфально набрав номер — і передав мені трубку майже з такою самою гордістю, з якою Мойсей викликував у Києві своє «сповіщення герольда».

Весь цей антураж із легким присмаком сенсації (серед українців на еміґрації ЮШ славився своєю неприступністю!) тільки тим дужче мене знесмілював: мені довго не вірилося в серйозність його до мене інтересу — власне, аж доти, доки я не прочитала його передмову до своєї третьої збірки — «Автостоп». Далися взнаки стигми мого «ґендерного виховання»: зростаючи в жорстко патріархальному СРСР, з одного боку, ти отримувала «комплекс принцеси», звиклої до обожнювання й поклоніння, а з другого, неминуче — неможливість виробити об'єктивну самооцінку (те, на чому тепер найчастіше ламаються в Україні кар'єри жінок мого покоління). Треба було трохи пожити на Заході й «потусуватися» серед «видатних мужів» нерадянського крою, щоб упевнитися, що такі можуть пошукувати мого товариства не лише «за карі очі й брови шнурочком», словами ЮШ кажучи, — що для мислячих індивідів протилежної статі моя кучерява особа може й поза тим становити якусь самостійну атракцію. Так що ЮШ довелося не один рік мене «приручати». Але він недарма був фаховим учителем…