Оксана Забужко - З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

Окремою темою для досліджень тут мала би стати своєрідна «книжкова війна» між еміґрацією й СРСР, яка почалася в 1950-х роках і в якій ЮШ відіграв немалу роль — причому не лише як один із «батьків-засновників» Української Вільної Академії Наук у Нью-Йорку, її президент у кількох каденціях (1959—1961, 1981—1986), редактор журналу «Сучасність» (1978—1981) і взагалі «мозковий центр», якого КҐБ треба було будь-що-будь нейтралізувати (антишевельовська провокація, почата зв'язкою Білодід-Якобсон у 1962 році, багато в чому досягла цієї мети, обмеживши вплив ЮШ і його ідей серед ліберально наставленої американської університетської еліти, але цілковито вивести його з гри все-таки не змогла). Тут потрібне ширше пояснення. Україна (як і інші радянські республіки, за винятком Росії) ніколи не була включена в так звану «книжкову програму» Преси «Вільна Європа» (Free Europe Press), за якою здійснювалася адресна доставка через «залізну завісу» в країни Східної Європи літературних, філософських, мистецьких та інших західних видавничих новинок, — уже в 2000-х цю програму було визнано одним із найуспішніших проектів американської розвідки за всю історію холодної війни, «планом Маршалла для інтеліґенції» [106](від 1956 по 1991 рік засобом такої «ідеологічної диверсії» еліти країн радянського блоку отримали із Заходу близько 10 млн. томів актуальної літератури, що значною мірою й пояснює швидкі темпи «європейської інтеграції» цих країн після краху радянської імперії: інтелектуали Польщі, Чехії, Угорщини, Румунії перебували в цілком іншому інформаційному полі, ніж українські, і на кінець 1980-х років у так званих «країнах народної демократії» існував готовий прошарок кваліфікованих некомуністичних еліт, здатних відповісти на виклик історії і взяти на себе управління країною, — той, якого Україна не має й досі). Відтак нести «світло науки і знання» безнадійно провінційній, відтятій од своєї традиції й відгородженій від усіх зовнішніх джерел інформації (за винятком західних радіостанцій) постсталінській українській інтеліґенції змушена була, за браком інших історичних гравців, таки еміґрація (наскільки вона була готова до такої місії — питання не для цих сторінок). «Український шлях», як завжди і в усьому, виявився найдовшим: прямого доступу до України «через кордон» еміґрація не мала; цілий «діалог» із нею — це історичний детектив, до якого всі, дотепер опубліковані, матеріали випадає вважати хіба шо «причинками»; «тамвидав» в українському «самвидаві» складав настільки мізерну частку, що навряд чи варт серйозно брати його до уваги, — а от стимулом-подразником до вимушеної, порядком «відсічі ідеологічним противникам», показної «турботи партії і уряду про розвиток української культури» еміґрація впродовж повоєнних десятиліть слугувала таки надзвичайно ефективним — нині, через двадцять років після офіційного «закриття фронту», це можна стверджувати з усією очевидністю.

Опосередкованим чином саме активність еміґраційних наукових, культурних і видавничих інституцій, запускаючи в рух механізм радянської «контрпропаґанди» («заткнути рота ідейним ворогам!»), відкривала в УРСР канали державного фінансування, «ходом у відповідь», то на академічні дослідження (хай обмежені політичною цензурою) нових тем в україністиці, то на видання й перевидання (хай перлюстровані) національної класики, то на масштабні, з імперським розмахом відзначувані ювілеї діячів культури (хай тільки тих «дозволених») тощо, — на всі ті заходи, які, при всій обмеженості й декоративності, все ж допомагали підтримувати сяку-таку тяглість української культурної ідентичности в складі СРСР і — бодай почасти — «амортизували в часі» дієвість русифікаторської політики тієї самої держави, котра одною рукою масово ліквідувала по містах українські школи, а другою змушена була розщіпати калитку на п'ятдесятитомне видання Франка (з характерним, правда, пропорційним зменшенням тиражу, від 50 тисяч — 1-й том, 1976 року, до 4 тисяч — 50-й том, 1986 року). У кожному разі, немає сумніву, що «діаспорі» ми історично завдячуємо значно більше, ніж нам здається. Можна скільки завгодно кпити нині з української пристрасти до множення по всьому світу пам'ятників Шевченку, але не варт забувати, що саме закладення 1963 року пам'ятника Шевченкові у Вашингтоні стало тією потужною «буржуазно-націоналістичною провокацією», котра змусила Кремль під 150-літній ювілей поета «відкрити шлюзи» українству і навіть, уперше після сталінських часів, дозволити, звісно під контролем КҐБ, але все-таки п р я м и й культурний обмін «з українцями за кордоном». Етапним тоді став організований ЦК КПУ лист «діячів культури УРСР» від 29.11.1963 року до української громади в США, в якому радянці (практично повний список тодішнього культурно-мистецького офіціозу: від М. Рильського, П. Тичини й О. Корнійчука до молодих Д. Гнатюка, Д. Павличка й Ліни Костенко) рапортували «дорогим землякам», у стилі «листів трудящих до з'їзду партії», про всесоюзну, в цифровому вираженні, любов до «великого поета, революціонера-демократа, послідовного інтернаціоналіста» і «рішуче виступали проти злобних спроб недругів Радянського Союзу використати творчість поета проти нашої країни» [107]: саме від цього документа й здійнятої ним еміґраційної дискусії беруть початок поїздки українських діячів на Захід уже під «національним» маркером (1960 року Олесь Гончар їздив до США ще в складі «всесоюзної делегації» і зустрітися з професором Шевельовим, своїм колишнім викладачем, поза офіційною програмою побоявся). Яку саме, пропорційно, частину культурних процесів в УРСР було продиктовано цією логікою шахової гри, де «білими» ходила еміґрація, а відповідні радянські відомства «давали відсіч буржуазним націоналістам» у вигляді симетричних ініціатив, тільки зі своїм ідеологічним наповненням, про те без спеціальних студій сказати, звісно, годі, але хронологія «віддзеркалень» навіть на поверховий погляд не може не вражати. Варто було на еміґрації оголосити збір коштів на перевидання «Книгоспілківського», із «розстріляних» 1920-х (і досі найліпшого!), 12-томного зібрання творів Лесі Українки (Леся Українка. Твори: В 12 т . / Нью-Йорк: Вид. спілка Тищенко-Білоус, 1953—1954), як у Києві зараз же притьмом запускають у роботу «своє» (перше після «Книгоспілківського» і найменш купюроване з усіх наступних), 5-томове (Леся Українка. Твори: В 5 т. — К.: Держ. видав. худ. літератури; 1951—1956); варт було УВАН у Нью-Йорку видати й досі не перевершений альбом-дослідження колишнього директора Софійського заповідника, архітектора-проектувальника Капітолійського комплексу у Вашинґтоні Олекси Повстенка, який 1941 року врятував Софію од замінування перед відступом радянських військ (Олекса Повстенко. Катедра св. Софії в Києві . — Нью-Йорк: УВАН, 1954. 476 с. + 336 іл.), як за аналогічну працю, тільки вже з метою продемонструвати «постійну турботу партії і уряду про видатну пам'ятку архітектури», беруться в УРСР (Микола Кресальний. Софійський заповідник у Києві: Архітектурно-історичний нарис . — К.: Держбудвидав, 1960); варт було Володимиру Кубійовичу запустити свій «Сарсельський проект» і опублікувати перших два томи 10-томової «Енциклопедії Українознавства» ( Енциклопедія українознавства. Словникова частина / Наук. Т-во ім. Т. Шевченка / Гол. ред. В. Кубійович. Т.1; 2. — Париж-Нью-Йорк: Вид-во «Молоде життя», 1955; 1957), як українцям обіцяють створити — і створюють-таки! — «першу енциклопедію українського народу» — УРЕ (насправді четверту, але спасибі й на тому) [108], - і так, куди не кинь… Особлива місія випала знаменитій «антології Лавріненка» (Юрій Лавріненко. Розстріляне Відродження. Антологія 1917—1933. Поезія — проза — драма — есей // Biblioteka «Kultury». T.XXXVII. — Paris: Instytut Literacki, 1959), яка з походження була «диверсією» еміґрації вже не української, а польської — і завдяки тому змогла отримати чи не найгучніший резонанс за весь час «книжкової війни» (розповсюджувалася за списками згаданого «книжкового проекту» СІА у країнах радянського блоку, звідки в 1960-х потроху просочувалася й в Україну). Вона стала тим детонатором, який дав перепустку в радянські видавництва першій хвилі українських «забутих імен» (незабарною «відсіччю» у вигляді укладеної переважно з віршів про Леніна «своєї» «антології реабілітованих» [ Із поезії 20-х років / Упоряд., вступна стаття та примітки А.І.Костенка. — К.: Рад. письменник, 1959] обійтися вже не вийшло!), — і до чергового «закручування гайок» молодь 1960-х устигла відкрити для себе Плужника, Антонича, Зерова, Драй-Хмару, Йогансена, Леся Курбаса, Миколу Куліша, — хай і в обтятому вигляді, але й цього вистачило, щоби зсунути «колоніальну парадигму» в цілому поколінні нашої підрадянської інтеліґенції: умовно кажучи, для того, щоб було на чому вирости Стусові (припускаю, якраз це й мав на увазі Єжи Ґедройць, коли писав, що ця книжка «в Україні спричинилася до постання важливої поетичної групи, т. зв. шістдесятників » [109], — у подробицях українських контекстів він міг плутатися, але загальну п о л і т и ч н у суть процесу тут схоплено зовсім правильно).