Оксана Забужко - З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

Автограф на «Другій черзі» фіксує цю дату з дещо незвичною меморіальною серйозністю:

Оксані Забужко — зустріч у Київському університеті 30.08.1990

Ю. Шевельов

З того моменту й почала творитися ця книжка. Її писано, рік за роком, двома співрозмовцями, один із яких ріс, другий старівся, яких від початку розділяла, здавалося, космічна відстань — не просто в 52 роки, а в кілька історичних епох і культурних материків, — і які, проте, ступінь по ступню, спотикаючись та набиваючи синці й ґулі (не без того!), навзаєм слугуючи одне одному гідом на незнайомих територіях, із двох кінців ту відстань між собою долали, прокладаючи в такий спосіб міст через вириту XX століттям прірву української історії, — аж до смерти одного з них.

Хоча зі смертю, як показалося згодом, ніщо не кінчається. Себто, ніщо з того, що є справді важливе.

Можна сказати, що цю книжку ще не дописано. Не завершено, не поставлено останньої крапки. І не тільки тому, що зібраний тут корпус листування є далеко не повним: кілька листів Юрія Володимировича (далі, для стислости, — ЮШ, як він звичайно підписувався в листах до друзів) згубились у мене при переїзді, одного взяв для публікації хтось із наших журналістів-видавців-літературознавців і ніколи не повернув (є надія, що той «хтось», прочитавши ці рядки, всовіститься й утрачене ще вигулькне на світ!); зі своїх листів (без яких годі зрозуміти зміст шевельовських) я маю в себе лиш ті, що є в електронній версії, — попередні, з «докомп'ютерної доби», я писала або на друкарській машинці, як ЮШ, або від руки й копій із них, природно, не робила, тож повноцінне двоголосся в цьому «епістолярному романі» (термін ЮШ) відновлено щойно починаючи з літа 1995 року (коли буде відкрито наразі ще запечатаний архів ЮШ в Колумбійському університеті, можна буде документально реставрувати те, що тут я відновлювала, як могла, з пам'яті [96]). Проте справа, повторюю, не в текстологічних лакунах, котрі вимушено роблять це листування «вибраним», — чи, принаймні, не тільки в них.

Справа в тому, що в процесі впорядкування ця книжка, мимо моєї волі, стала виростати в щось більше, ніж просто збірка кореспонденції за десять років: 1992—2002. (ЮШ помер 12 квітня 2002 року, і того року ми з ним іще встигли обмінятися листами). Кореспонденція вимагала коментарів, бо те, що зрозуміле й цікаве двом бесідникам, — їхня, улюбленим слівцем ЮШ мовлячи, «співгра» — для стороннього «підслухача», невтаємниченого ні в контекст, ні в езотерику приватного дискурсу, неминуче втрачає половину своїх смислів. Відкоментувати належалося, по-перше, реалії часу — той «пісок історії», що сучасникам хрумтить на зубах, а вже в наступному поколінні, наколи не схватити його «цементом» культури, без сліда звітрюється, і нащадкам неясно, чого то попередники так були скреготіли щелепами, — а по-друге, біографічну канву, по якій вишивається рисунок «співгри». І ось тут і показалася найбільша проблема. Біографія-бо всякої пишучої людини невіддільна від її книжок — а з усіх книжок ЮШ, виданих в Україні за роки незалежности, жодна не вийшла за межі «особливо просунутого» кола інтелектуалів числом у тисячу душ. На звістку, що я впорядковую своє листування з Шевельовим, від інтеліґенції молодшого покоління за кожним другим разом доводилося чути: «А хто це?». Не лише для пересічно освіченого українця, а й для більшості «професорсько-викладацького складу» наших університетів Шерех-Шевельов досі залишається маловрозумливим «діаспорним мовознавцем», який колись щось нелестиве сказав про Олеся Гончара (показово: 2008-го, в рік узагалі не поміченого українською державою 100-літнього ювілею ЮШ, на першій стадії медіа-проекту «Великі українці», де формувався «список великих», ім'я ЮШ запропонували до списку, з цілої національної телеавдиторії… 12 душ, — аж захотілося взнати їх поіменно!). І всі багатолітні спроби «малесенької щопти» ентузіастів, котрі з н а ю т ь, хто такий Шевельов, якось прорвати цю блокаду інформаційного невігластва — черговими «бібліофантомними» виданнями, передруками окремих його праць у так само малотиражних часописах, конференціями чи статтями у ЗМІ, — досі не зсунули з його імені залізобетонної радянської плити мовчання: ЮШ в Україні як був, так і зостався — «самвидавним» автором.

(Zwischenrede: свого часу він писав, що певні речі в УРСР неможливо здійснити «через політичні обмеження, з одного боку, і через елементарне неуцтво — з другого» [97]. Після 1991 року історія показала, що неуцтво має куди більшу владу, ніж політичні обмеження, і навіть після їх фактичного скасування здатне власною силою й далі утримувати їх при життю — як дикун своїх богів, скинутих місіонерами.)