Оксана Забужко - З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

Господи Боже, таж це так просто, так очевидно — «елементарно, Ватсоне», хіба ні?! Хіба цьому не вчать у школі? в інституті?..

ВІДСТУП ТРЕТІЙ — ІСТОРИЧНИЙ: серед течій в історії людської думки марксизм відзначався чи не найпростішим розумінням того, що таке людина: це тварина, яка живе в колективі. Відповідно взірцевою моделлю суспільства могла би бути така, де забезпечено справедливий розподіл так званих суспільних благ: «світле майбутнє людства» — комунізм — незмінно описувався насамперед як суспільство цілковитого й безберегого, як море, матеріального достатку. Нічого конкретнішого про нього не зуміла вимислити, хоч як напружувала уяву, ціла каста найманих жреців усіх часів і народів — філософів, літераторів, митців, словом, «бійців ідеологічного фронту». Нічого врозумливішого про людину, окрім того, що їй, «перш ніж філософствувати, треба їсти, пити й одягатися», ніколи не потрапив висловити й сам отець-засновник нової «релігії для бідних» — Карл Маркс. Вважалося самозрозумілим, що ситий, вбраний і напоєний буде тим самим уже й «розкріпачений» — і тоді на радощах ринеться творити щось, як у народній казці, «таке, не знаю яке», але з певністю дуже прекрасне… Спершу, отже, багатство матеріальне («базис»), а тоді вже духовне («надбудова») — читай: всяка там музика, танці, різьба по дереву, портрети красивих жінок і що там ще знайдеться на складі… На цьому, коротко-мудро, вся так звана «матеріалістична антропологія» й вичерпується. Наявність у «колективної тварини» якихось дужчих, іманентніших мотивацій поза «базисними», в цю безгрішну простоту не вкладалася ні з якого боку — а відтак і виключалася з поля зору.

Виняток було зроблено тільки для одного, відносно «нематеріального», ідеалу: прагнення до благополуччя «всіх» (колективного), котре, в кінцевому підсумку, є ж і найпершою умовою благополуччя одиниці… Звідси бере початок найразючіший парадокс уже не теоретичного, а практичного комунізму: суспільство «войовничого (воістину так!) матеріалізму» проголосило за свій головний гуманітарний ідеал — матеріальний аскетизм, а індивідуальний комфорт обізвало «міщанством». І всю свою «надбудову» мобілізувало на пропаганду постулату, що життєве призначення одиниці — то жертвувати всім, до власного життя включно, заради провіденційного «спільного блага».

У цьому суспільстві ми жили сімдесят років. Ми знали, що пропаґанда нахабно бреше нам у живі очі, і більш-менш (хто «більш», хто «менш») здогадувалися, що там, де кожен зосібна в принципі є нічим, не може бути й «щастя для всіх». Ми думали, що тільки-но перевернути цю максиму, відцентрувати її таки «на кожного» — на одиницю, на бідного-споневаженого індивіда, витягнути його «з-під системи» й зробити вільним виробником, — як із комунізмом буде покінчено: почнеться демократія, ринок, процвітання, всі суспільні блага поллються повним потоком… тьху ти, язик зашпортнувся… Ну словом, ясно.

Ясно, що ми помилялися.

Сімдесят років ми жили в режимі активно насаджуваної всіма засобами, з міліцією і КҐБ включно, «марксистської концепції людини» — тварини, буцімто жорстко запрограмованої так званим «соціальним детермінізмом». Нас виховано в атмосфері глибокої недовіри до того, що людина має волю керуватися в житті якимись іншими спонуками, крім «базисних» (благополуччя для себе й своєї родини). Нас привчили відмикати на них слух, бо «все то брехня». Влада вважала так само, тільки мовчки. Так що тодішні, на позір геть ідіотські гасла, на кшталт «народ і партія єдині», нестак-то й одбігали од правди: вони справді були єдині, коли в якій-небудь конторі співробітники («народ») щиросердо дивувалися колезі, який зібрався до Ізраїлю: мав машину, квартиру, дачу, то чого ж їде — «чєво єму нє хватало?» — а «партія» в цей час гнівно таврувала з усіх трибун академіка Сахарова, вживаючи тих самих арґументів: «все мав», і чого ж йому, негідникові, ще?! Не інакше, як «з того берега» запропонували більше — ситніше, смачніше, п'яніше, м'якше… Відповідно дисидентів оголошувано «запроданцями буржуазії». Якщо ж того, хто «дасть більше», все-таки ніяк не вдавалося вирахувати, то незбагненна поведінка невдоволеного, якому забандюрилося чогось неїстівного, та ще й не для себе особисто (як благополучному генералові Григоренку — справедливости для кримських татар, хоч ті йому навіть не рідня!), отримувала ще простіше пояснення: здурів чоловік! І жреці в білих халатах з готовністю патентували незнану й нечувану доти в історії психіатрії хворобу — «вялотекущую шизофрению»…