Оксана Забужко - З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

Так що про фон Трієра можна сказати, як колись говорили про Пікассо: якщо він і геній, то геній епохи, сенс якої — пустота. В історичній ретроспективі такі епохи в пам'яті людства «стискаються», — сусідні зсуваються поверх них, стінка до стінки, як меблі в тісній кімнаті. Не виключаю, що вже в наступному столітті — за умови, звісно, що людство до того часу заціліє, — Чорнобиль і Фукусіма виглядатимуть в очах наших нащадків подіями сливе синхронними — ланками одної й тої самої ланцюгової реакції. В «пустому проміжку» між першою й другою жодних-бо нових «рецептів спасіння» культура не запропонувала. Та й до запропонованих ніхто особливо не дослухався (наскільки чуже сьогодні батьківщині Андрєя Тарковського поняття «аскези», можна судити бодай із того, що глава Російської Православної Церкви дозволяє собі приїздити в Україну, на ту-таки Чорнобильську річницю, приоздоблений наручним годинником за тридцять тисяч євро, і його служба явно не розуміє, чому така «демонстрація респектабельности» викликає в українських ЗМІ напад нестримних веселощів, а «українську паству» Московському Патріархові доводиться після цього на знімках домальовувати фотошопом). Фон Трієр також не вірить у чудодійний ефект «офіри» — всі його героїні з «золотим серцем» на такому шляху зазнають катастрофічної поразки. І, на противагу Тарковському, жодної ностальгії за втраченою екологічною цнотою він уже не відчуває: яка, справді, може бути солідарність із іншими формами життя, коли відсутня елементарна емпатія із собі подібними, навіть із ближніми в тривіально-побутовому сенсі (батьки-діти, коханці, сестри…)? У «Землі», в сцені «чекання трактора», коні на пагорбі ще виглядають на таких самих розумних істот, як і люди: от-от заговорять! (у деяких інших Довженкових творах вони й говорять, і це здається цілком природним і самозрозумілим), — і пшениця, що тече хвилями під вітром, обіцяє сховані в ній, як у морських глибинах, міріади загадкових світів («і все те грає, шумить і говорить», — цитуючи приблизно в той самий час написану «фугу» Тичини). У Тарковського так само «ожилою» тече з фільму в фільм трава, хоч уже й не радісно, як у «екологічно довірливого» Довженка, а містично-тривожно, — і чорний пес, вигульклий із туману Зони, теж явно має що нам сказати, от тільки ключ до порозуміння з ним людиною вже затрачено, — у фон Трієра ж, коли хащі в кадрі «оживають», то вже хіба на те, аби явити нам перевертня-лиса («перевертнем» лис є в японській демонології, і це, вочевидь, головна алюзія фон Трієра до «конфуціанського» мотиву «Офіри»!) — і бридка тварюка, порядком «нового одкровення», сповіщає нам, що «світом править Хаос», — дуже мило, спасибі. Впору знімати з полиці й перечитувати Шопенгауера: світ — як сума наших власних оскаженілих «воль». Або ж, за «рецептом» самого фон Трієра, прокидаючись вранці, лежати в ліжку й плакати [93]: то де там та Нібіру, скільки можна, хай би вже швидше прилітала?..

У принципі, фон Трієр робить те, що й має робити митець у кожну епоху: ставить експеримент на собі. Навіч доводить нам, з усією силою художньої переконливости, що в межах старої цивілізаційної парадигми — тієї, традиційно званої «ренесансно-гуманістичною», що нею Захід упродовж минулих п'яти століть здобував усі свої перемоги, — далі шляху нема. І ніякі зміни політичних систем, що на них було наївно уповалося в кінці 1980-х, нічогісінько тут не зарадять: потрібна «реформа людини» — принаймні по лінії відмови від «ракової логіки» дотеперішнього антропоцентризму. В сухому, отже, залишку, він, хоч позірно й полемізує з Тарковським, насправді тільки потверджує його висновок. А всі ми пам'ятаємо зі школи: якщо задача, розв'язана двома різними способами, дає той самий результат, то це і є її правильний розв'язок.

…Я знаю, що він правильний, від того самого травня 1986 року, коли вся соціальна життєва тканина, якою звичайно держиться наше «я», воднораз була вигоріла до тла. В суто персональних випробуваннях — тих, що валять нас «у ліжко плакати», — такого ефекту в чистому вигляді не буває ніколи: завжди «хоч щось», та лишається — якийсь клаптик, уламок не вкінець обезглузділої суспільної структури, за який «я» норовить зачепитися й відбудувати наново свій «рольовий кокон» — вкупі з усіма закладеними в ньому «системними помилками». А тоді всі «надбудови» — марксівські й фройдівські зарівно — луснули, душа оголилася до щирця, і, щоб не заламатися, треба було чесно відповісти собі на питання, над якими доти взагалі не думалося: що я іще люблю? у що вірю? за що ладна віддати життя? — ті самі, як виявилося згодом, що на них, хай непрямо, відповідає Александер в «Офірі». Відтоді в усіх кризових житейських ситуаціях я, за звичкою, промацую себе наново «на тривкість» по всіх цих пунктах, і це щоразу допомагає «встати з ліжка». Може, ще й тому, що вселяє якусь геть ірраціональну, до смішного нічим не виправдану, але чудодійно заспокійливу певність: доки всі клітинки в цій «міні-анкеті» лишаються заповненими, жодного прочерку не вкралося, — доти завтрашній день світу ще залежить «і від мене також», — бо я ще «н е з г і р к л а»…