Збіґнєв Герберт - Натюрморт із вудилом

Насправді, Фере — колись славне, людне й багате, тепер є розжалуваним містом, дещо позірним, бо воно позбавлене власного життя і лише відбиває чуже життя, чуже світло, як місяць. Тільки влітку його як port de plaisance [5] Port de plaisance (фр.) — місце для прогулянок, екскурсій. затоплює юрма безжурних номадів, а потім воно сходить у підземелля і провадить таємничу екзистенцію рослин. Восени воно справляє враження гравюри, на якій митець задля побільшення міських мурів, будівель і фасадів прибрав людей. Вулиці та площі порожні. Віконниці замкнуті. На дзвінки біля брам ніхто не відповідає.

Це виглядає так, ніби містечко спіткала епідемія, але всю драму старанно приховали, а жертв сховали за облудні декорації ідилічної безтурботності. Величезна кількість крамниць із антикваріатом; їхні вітрини у лагідному світлі сутінків, на схилі дня, виглядають по-цвинтарному, як великі натюрморти.

Ціпок зі срібною голівкою крутить романс із віялом.

Освітлений бурштиновим світлом майдан із ратушею. Споруда гарна, відшліфована у деталях, а водночас міцна, широко посаджена на землі, свідчення минулої величі. На фронтоні — низка скульптур у нішах, портрети райців, бургомістрів, благодійників локальної історії.

Під час нічної блуканини я натрапив на потужний будинок, кремезний, гладкий — скульптура бога без обличчя. Він виринає з ночі, подібний до скелі, що виростає з моря. Жоден промінь світла не долинав сюди. Темний силует праматерії на тлі нічної чернені.

Напад відчуження, проте лагідний, він трапляється в більшості людей, які потрапили у чужі краї. Відчуття іншості світу, певність, наче все, що навколо діється, не лічиться зі мною самим, що я зайвий, відринутий, ба навіть смішний із тим гротескним наміром оглядання старої церковної вежі.

У стані відчуженості погляд швидко реагує на найбанальніші предмети та події, що для практичного ока наче й не існують. Я дивуюся кольорові поштових скриньок, трамваїв, різним кшталтам мідних клямок, калаталам біля дверей, завше карколомно закрученим сходам, дерев’яним віконницям, поверхню яких перетинають дві прямі схрещені лінії — велике «X», а чотири поля цього великого «X» заповнені на зміну чорною й білою, білою й червоною фарбами.

Знаю, занадто багато часу я згаяв, слухаючи мальовану катеринку, величезну, мов циганський віз, а також на сходах пошти, де стояв, спостерігаючи за зеленою машиною, яка виїхала з вулиці і, пустивши в рух круглі щітки, уміщені знизу, збила хмару куряви, що може й не є ідеальним способом чищення міста, зате є серйозним попередженням, що куряву тут ніколи не залишать у спокої.

Дрібні випадки, малі, вуличні уламки дійсності.

Бувало й так, що мої мандрівки без плану приносили негадану користь. Біненгоф, тобто внутрішнє подвір’я, здавна був моїм улюбленим архітектурним комплексом у центрі Гааги. Оточений Сажалкою, майже тихий пізнього пополудня. Як каже мій маестро Фроментен: «Це місце дуже самотнє і не позбавлене меланхолії, зокрема, коли приходиш сюди о цій порі, коли ти чужинець і коли радісні літа вже не супроводжують людину. Уявіть собі великий басейн, оточений холодними набережними і чорними палацами. Праворуч засаджений деревами й порожній променад, ліворуч виростає з води Біненгоф із цегляним фасадом, вкритими шифером дахами, із похмурим виразом, фізіономією з іншого століття, а радше з усіх століть, сповнений трагічних спогадів, він криє в собі якийсь настрій, притаманний місцям, де історія зоставила слід. […] Точні, але безбарвні відбитки лягають на гладь сплячої води з цією дещо мертвотною незворушністю спогадів, які давнє життя залишає у згасаючій пам’яті».

Романтичний пан Фроментен снує далі міркування про піднесені речі — історію, красу, славу, натомість я усією силою духу припапав до цегли. Ще ніколи цей гранчастий предмет не будив у мені такого захоплення й лихоманки пізнання.

Западали сутінки. Згасала остання терпка жовтизна, єгипетська жовтизна, кіновар ставала сірою та крихкою, тьмяніли останні феєрверки дня. І враз настала несподівана пауза, короткотривала перерва в мороку, наче хтось відчинив поспіхом двері зі світлої кімнати до темної. Це трапилося, коли я сів на лавці, за кільканадцять метрів від тильної стіни Рідерзалу, тобто лицарської зали. Вперше я зазнав такого враження, що готична стіна була наче тканина — прямовисна, напнута, без оздоб, густо ткана, з грубим пітканням і вузькою, мотузковою, ледь поплутаною основою. Діапазон барв міститься між вохрою та умброю з додатком капраку. Не всі цеглини однорідні за колоритом. Інколи з’являється половий колір, наче в недопеченої булки, чи колір свіжої роздушеної вишні; а то знову таємничий фіолет, вкритий глазур’ю. Навчений лицарською залою, я почав цінувати стару, теплу, близьку землі цеглу.