Збіґнєв Герберт - Лабіринт біля моря

На чолі походу стає консульський легат Авлюс Плавцій, пізніший перший правитель Британії. Війська висаджуються в трьох різних місцях, і армія вирушає на Захід. Силами бритів командують Каратак і Коґідумн. Останній невдовзі помирає, і впродовж багатьох років Каратак, володар князівства, розташованого у середній течії та в пониззі Темзи, буде лідером антиримського опору.

Тактика острів’ян була, схоже, заснована на використанні природних ліній оборони й перешкоджанні римлянам у переправах через ріки. Важка дводенна битва відбулася на ріці Мідвей. Щоправда, перемагають римляни, але їхній противник аж ніяк не розбитий. «Упродовж довгих десяти років Каратак був шпичкою, увігнаною в тіло римської армії, й осягнув чимало успіхів більших або менших, проте історія, пам’ятаючи про його боротьбу, згадує лише про одну велику битву, на обраному ним самим терені, коли він ризикнув усім і втратив усе в останній нищівній поразці», — каже англійський історик Аян А. Річмонд.

Форсувавши Темзу, легіони зупинилися в очікуванні на приїзд кесаря, адже божественний Клавдій «прагнув слави справжнього тріумфу». Він прибув із певним спізненням, зумовленим неґречністю метеорології. Для багатьох істориків участь кесаря була з військової точки зору неважливою для всієї кампанії. Йшлося, зрештою, про щось цілком інше, а саме — про престиж. «Рим хотів бачити свого володаря у вінку переможця». І Клавдій вступає на чолі легіонів до Камулодунуму (Колчестер), столиці короля-вигнанця Кунобеліна, після чого поспіхом повертається до Рима, «де відбувся тріумфальний в’їзд із найбільшою пишнотою».

Однак це тільки пропагандистські декорації того походу, довгого, кривавого й незрозумілого. Власне, незрозумілого, бо вся історія завоювання виглядає наче фреска, затерта у багатьох місцях. То була периферійна афера, і її історію треба відтворювати з розпорошених фрагментів, які збереглись у творах істориків цезарства. Не йдеться про нотатки наочних свідків, а про інформацію, запозичену з «других рук», часто дуже узагальнену й недокладну. Тому тепер важко реконструювати ті події, розповісти про перебіг окремих кампаній, рухи війська, локалізувати головні битви й сутички, інколи навіть годі перелічити племена, з якими боролися римляни. Наприклад, біограф Віспасіана, пізнішого кесаря, а тоді командувача легіону, каже коротко, що переміг він два сильних племені тубільців і здобув понад 20 фортець. Тільки й усього.

Втім, ми зовсім не безпорадні. Земля вірно зберегла промовисті сліди боїв. Ми нічого докладно не знаємо про здобуття фортеці Дунум (тепер Мейдн Касл), але археологи відкрили драматичні рештки, завдяки яким можна дізнатися про долю оборонців тієї цитаделі. У межах оборонних валів відкритий військовий цвинтар, мабуть поспіхом створений під час облоги. У черепах скелетів знайдені уламки римських мечів, а в хребетному стовпі одного з захисників стирчить осколок, імовірно запущений із військової махини римлян, званої euthytonos .

Проте не варто собі уявляти, що здобування Британії полягало лише у просуванні потужного військового катка, який нищив і чавив усе навколо. Чого не можна було досягнути за допомогою зброї, досягала політика; локальні вожді й племінні королі укладали угоди з нападниками. Діялося так переважно тому, що римляни зовсім не прагнули зруйнувати суспільну структуру країни та ієрархію влади, яку вони тут застали, з конечним, звісно, обмеженням суверенітету: присяга на вірність кесареві і зобов’язання у лояльності до Риму.

Дехто робив це щиро і, схоже, з переконання, як отой Коґідумн, володар королівства Веріка (в Сасексі). Він був одним із перших, хто пішов на співпрацю з агресорами, отож йому дозволили правити його людом, ба навіть визнали за ним винятковий титул rex et legatus Augusti in Britannia [57] Rex et legatus Augusti in Britannia (лат.) — король і намісник Августа в Британії. , «згідно зі старим і здавна уже народом римським прийнятим звичаєм, щоби як знаряддя неволі також королів посідати» — коментує тверезо Тацит. Інші племінні володарі натомість грали роль Валенродів, укладали мирні угоди, декларували підкорення волі загарбників, але тільки й чекали на зручну нагоду, щоб, як король ікенів Прасутаґ, перетворитися з союзника на заколотника.

Головні лінії наступу римських легіонів пролягали у західному й північному напрямках. Ми знаємо про це, а радше здогадуємося, завдяки розміщенню головних гарнізонів наприкінці сорокових років. II легіон стоїть на південному заході, мабуть в Ексетер (Іска), XX у Ґлочестері (Ґлевій), натомість XIV — найдальше на північний захід у Вроксетері (Віроконій). Межа римських завоювань того періоду на північно-східному фронті незрозуміла.