Збіґнєв Герберт - Лабіринт біля моря

Пригоди Елґіна могли б стати канвою захоплюючого роману: арешт лорда у Франції, втеча Люджієро після спалаху турецької війни, затоплення яхти, що везла безцінний вантаж, і видобування скульптур ловцями губок, врешті, багатолітні полеміки та дискусії в парламенті й у пресі, які розважають моральні, естетичні та фінансові аспекти всієї цієї афери. Лише в 1816 році англійський уряд закупив колекцію (Елгін зажадав за неї сто тридцять шість тисяч) за суму в сто тридцять п’ять тисяч фунтів стерлінгів. Сума величезна як на ті часи, і частина англійської преси не стримувала гніву, представляючи на сатиричних рисунках Джона Була в оточенні злиденної родини, яка волає: «Не купуй, татку, того каміння, дай нам хліба».

Вище ми сказали, що до уваги брали також естетичну вартість скульптур Фідія та його школи. Можна припускати, що, коли б мармурові скульптури, привезені лордом Елґіном, походили з елліністичної доби, англійський уряд не був би таким скупим.

Не бракувало також голосів ентузіастів, проте комісія, яка складалася з найвидатніших англійських митців того часу, оцінила твори Фідія та його школи як такі, що стоять дещо нижче Аполлона Бельведерського чи групи Лаокоона.

На межі XVIII й XIX століть у Греції з’явився новий тип туриста — романтичний пілігрим. Чимало рисунків зображають гордовитого юнака, одягнутого в чорну пелерину, котрий спирається на зламану колону і з меланхолією споглядає отару овець посеред мармурових руїн. «О Солоне! О Фемістокле! Командир чорних євнухів є господарем Афін і всіх інших міст Греції».

Цей вигук вирвався з уст Франсуа-Рене де Шатобріана. Автор Духу християнської віри під час своєї мандрівки з Парижа до Єрусалима (1806 рік) зупинився на один день у Спарті і на чотири дні — в Афінах. Не вдаючи з себе ні археолога, ні соціолога, ні мистецтвознавця, він залишив нам у своїй Itenéraire de Paris à Jérusalem [39] Itenéraire de Paris à Jérusalem (фр.) — «Мандрівка з Парижа до Єрусалима». сторінки, які чудово представляють Афіни за кільканадцять років до кінця турецької неволі.

Ранній ранок. «[…] Афіни, Акрополь і рештки Парфенону забарвилися найпрекраснішим кольором квітки персика; скульптури Фідія, горизонтально поцілені золотим променем, оживилися; рух тіні зумовив, що барельєфи, здавалося б, рухаються на мармурі; вдалині море і Пірей були зовсім білими від світла; коринфський замок відбивав блиск нового дня; він блищав на західному небосхилі як скеля пурпуру й вогню».

Шатобріан не був усього лиш ловцем настроїв. У супроводі консула Фовеля — незрівняного знавця афінських старожитностей — він приїхав сюди, щоб отримати «чітке поняття про споруди, небо, сонце, перспективи, землю, море, ріки, ліси й гори Аттики». Його тішить, що йому вдалося скоригувати образ, який він носив у собі, наповнити його барвами, запахом і світлом.

Шатобріана насамперед чудує сила й гармонія Парфенону. Він дивується Іктінові, який зумів поєднати дорійську поважність із коринфською легкістю споруди, встановивши важкі колони без бази на трьох потужних сходинах стилобату, що дало храмові водночас спокій і леткість. Він слушно каже, що гармонія цілого є наслідком відчуття властивих стосунків архітектури й оточення, а також досконалості окремих частин.

Повідомлення Шатобріана, його точність, інтерес до технічних подробиць та літературний блиск описів ставлять його у першу лаву мандрівників Грецією «доархеологічної епохи». Йому не вдалось уникнути помилок (як легко цим сьогодні дорікати), коли під впливом повідомлень Спона він приписує скульптури парфенонського фронтону митцям епохи Адріана. Проте ведений слушною інтуїцією, він водночас каже, що неможливо, аби Фідій залишив обидва фронтони оголеними.

Співчуття до закованої в кайдани батьківщини Європи, повторене стількома романтиками, народжує під пером Шатобріана такі ось сцени: «Діздар, іншими словами, командир, уособлює потвору, яка стереже люд Солона. Він мешкає в цитаделі, повній шедеврів Фідія й Іктіна, навіть не задумуючись, який народ залишив ці рештки, не завдаючи собі труду вийти зі своєї дровітні, яку він збудував серед руїн будівлі Перикла; тільки інколи цей бездушний тиран човгає до дверей свого барлога, сідає зі схрещеними ногами на брудному килимі, а дим його люльки піднімається вгору між колонами храму Мінерви, натомість він водить бездумно поглядом по березі Саламіну й Епідавру».

Навесні 1821 року в Греції спалахує повстання проти турків. Не варто собі уявляти, що в умах тих, хто взявся за зброю, ідея вічної Еллади — Греції філософів і митців, була джерелом натхнення та двигуном до дій.