Орест Субтельний - Україна - історія (3-тє вид., перероб. і доп.)

Розповідь про організовані сталінщиною політичні процеси О. Субтельний починає з «Спілки визволення України», тобто з 1930 р. Точніше було б розпочати цю тему з «шахтинської справи» 1928 р. Після процесу «шахтинців» були поступово винищені майже всі так звані «буржуазні спеціалісти», тобто інженери і техніки з дореволюційними дипломами. Найвищою точкою «Великого терору» в загальносоюзному масштабі вважається 1937 рік. Однак на Україні, як підкреслюється у книзі, терор досяг величезних масштабів уже в 1933 р. Тоді розправлялися з відповідальними працівниками апарату, які відмовлялися застосовувати терор голодом щодо селян (так званими «саботажниками хлібозаготівель»), а також із представниками національної інтелігенції.

Висвітлюючи історію західноукраїнських земель у міжвоєнний період, О. Субтельний зупиняється на таких питаннях, як політика правлячих кіл відносно українців, соціально-економічне становище окремих територій, національний і революційний рух. У книзі мало згадується КПЗУ, яка відіграла в боротьбі з окупаційною адміністрацією велику роль. Зате читач знайде відомості про замовчувані в радянській історіографії дії Організації українських націоналістів (ОУН), яка поступово розбудувала цілу «підземну армію».

У приєднанні західноукраїнських земель до УРСР канадський історик убачає подію великого історичного значення: українці об’єднувалися в цілісній державній структурі. Надалі ж читач зустрінеться з незвичним описом перетворень, здійснюваних радянською владою. У працях, присвячуваних ювілеям возз’єднання, які з’являлися кожні п’ять років і ставали дедалі товстішими і поліграфічно досконалішими, завжди подавалася картина, далека від історичної правди. О. Субтельний же розповідає про те, що відбувалося в житті. Зокрема, детально охарактеризовано заходи щодо ліквідації політичної, соціально-економічної та культурної інфраструктури, яку створили українці за десятки років: арешти політичних діячів, розпуск політичних партій, фактичне одержавлення кооперативів, припинення діяльності «Просвіт». Навіть без формального звинувачення всіх так званих «ворогів народу» арештовували й депортували у віддалені райони країни. Додам від себе (О. Субтельний тут утримується від узагальнень), що каральні органи тоталітарної держави мали справу не з особистостями, а з небажаними соціальними верствами, і відповідно репресували не окремих людей, а цілі верстви. Була вивезена практично вся буржуазія, колишні офіцери, священики, лікарі, вчителі, адвокати та інші освічені люди. Всього, за наведеними у книзі даними, з Галичини було депортовано до 400 тис. українців. Зрозуміло, ця цифра (очевидно, занижена) потребує обгрунтування архівними даними. Але в усякому разі можна твердити, що відомство Берії продемонструвало у звільнених Червоною Армією районах унікальну «продуктивність праці». У пресі з’явилися дані, що з території Західної України і Західної Білорусії було вилучено і депортовано за півтора роки 318 тис. сімей, тобто 1 173 170 чоловік. Це — приблизно 10 % населення.

У короткому, але солідно документованому нарисі про гітлерівський окупаційний режим відзначено, що фашисти розглядали Україну як «життєвий простір» для німецького населення, а самих українців — як майбутніх рабів. Є фактом, що серед 2,8 млн радянських громадян, вивезених на роботу до Німеччини, налічувалося 2,3 млн українців. Продовольство, яке викачувалося з села, йшло практично повністю на потреби німецької армії або населення самої Німеччини. За масовістю і жорстокістю терор, розв’язаний окупантами на Україні, значно перевершував усе те, що вони чинили в Західній Європі.

Аналізуючи проблеми післявоєнного періоду, О. Субтельний найбільш детально спиняється на подіях, які відбувалися у західних областях України: ліквідації греко-католицької церкви, боротьбі з Українською повстанською армією (УПА), примусовій колективізації селянських господарств, політиці в галузі культури. Підкреслено, що в другій половині 40-х і на початку 50-х років сталінщина фізично або морально знищила багатьох талановитих представників української творчої інтелігенції.

Дослідження подій останніх десятиліть містить чимало цікавих спостережень. Автор порушує гострі проблеми, але не дає готових відповідей. І це зрозуміло: їх дасть історичний процес, який відбувається на наших очах.

Зупинімося, однак, на болючій, політично гострій і замовчуваній у нас проблемі русифікації. О. Субтельний на фактах доводить, що стараннями команди Брежнєва — Щербицького на Україні, починаючи з 70-х років, стала здійснюватися масштабна й багатопланова політика русифікації. Це дійсно так. Результати цієї політики вже можна проілюструвати в цифрах, аналізуючи матеріали недавно опублікованого перепису населення 1989 р. Виявляється, що між переписами 1970 і 1989 рр. населення України зросло на 4344 тис., причому за рахунок українців — тільки на 2135 тис. чоловік. Неможливо уявити собі, щоб протягом двох десятиріч у прирості народонаселення Німеччини переважали б не німці, в Італії — не італійці, у Франції — не французи! Звичайно, тут справа не в природному прирості серед українців: він однаково низький майже для всіх національностей республіки. Причина в іншому: на народ із тисячолітньою історією насунулася асиміляція. Як відомо, вона починається з мови, і перепис 1989 р. безсторонньо зафіксував: у Радянському Союзі 4851 тис. українців (тобто кожний десятий), а на території України — 1966 тис. (кожний двадцятий) не знають рідної мови.