Тарас Березовець - Анексія - Острів Крим. Хроніки «гібридной війни»

23 серпня 1994 року Севастопольська міська рада народних депутатів ухвалила на сесії рішення «Про статус міста Севастополя» із 5 ключових пунктів:

«1. Визнати російський правовий статус міста Севастополя.

2. Підтвердити принципову позицію міської Ради про Севастополь як головну базу Чорноморського флоту Російської Федерації, виражену в усіх раніше прийнятих рішеннях міської Ради XXI і XXII скликання.

3. Прийняти звернення міської Ради щодо статусу міста Севастополя до Президентів двох держав Єльцина Б.Н. і Кучми Л.Д., керівників вищих органів державної влади Шумейка В.Ф., Рибкіна І.П., Мороза О.О.

4. Відрядити делегацію міської Ради для участі в переговорах.

5. Контроль за виконанням цього Рішення покласти на Заступника Голови міської Ради Глушка М. М.»

Севастопольська міська рада, звертаючись до української та російської влади 2З серпня 199З року, апелювала саме до «опитування»: «Воля жителів м. Севастополя та моряків-чорноморців, 89% яких позитивно відповіли на запитання про російський його статус», — так це зафіксовано в прийнятому севастопольськими депутатами документі.

Отже, цілих 89% — це фантастичний результат, який не мав жодної релевантності та легітимності. Результат, який самі севастопольські обранці скромно назвали навіть не «референдумом», а «опитуванням».

Урешті-решт, у вересні 1994 року ухвалене севастопольськими депутатами незаконне рішення «Про статус міста Севастополя» за наполягання тодішнього спікера Верховної Ради України Олександра Мороза було скасовано. «За» проголосувала абсолютна більшість народних депутатів — З05 голосів.

Це була перша, але не остання спроба російських спецслужб розхитати ситуацію в Криму. Нагадаю, робилося це за демократичного режиму президента Боріса Єльцина. Другу спробу росіяни здійснили вже у 200З році, за його наступника Владіміра Путіна (з 1999 року — прем’єр-міністра, з 2000-го — президента РФ).

Цей інцидент, що увійшов в історію як конфлікт навколо острова Тузла, був спричинений агресивними діями Росії задля шантажу України в питанні делімітації українсько-російського кордону в Керченській протоці та Азовському морі. У вересні 200З року від російської станиці Тамань Темрюкського району Краснодарського краю росіяни почали насипати штучну греблю.

Зведення велося в напрямку української Тузли, щоби з’єднати острів із російським берегом. Роботи були зупинені, лише коли за особистого втручання президента Леоніда Кучми українські прикордонники на Тузлі укріпилися для відбиття можливих агресивних дій із боку росіян. Власне, будівництво зупинилося за кількадесят метрів від наведеного українськими військовими інженерами прикордонного понтону.

Уже тоді багато експертів України й Заходу почали замислюватися над справжніми експансіоністськими планами Путіна щодо Криму. А попереду був ще й 2006 рік, коли Партія регіонів організувала в Криму багатотисячні мітинги проти планів президента Віктора Ющенка провести на півострові спільні з підрозділами НАТО навчання. Крім того, в цих мітингах українська контррозвідка зафіксувала участь російських громадян, зокрема офіцерів російської контррозвідки, зі штату Чорноморського флоту РФ у Криму.

Ось як про це розповідає Аліна Полякова, експерт провідного аналітичного центру Atlantic Council (Вашингтон, США): «Деякі аналітики вважають, що план анексії Криму був розроблений в Кремлі ще на початку 2005 року. Оскільки ми не можемо точно сказати, коли група Путіна почала планувати захоплення півострова, цілком імовірно, що військовий план був на тій стадії, щоби вільно активізуватись у вирішальний момент. Революція на Майдані якраз привела до того, що цей вирішальний для Кремля момент настав. На відміну від Грузії, кримський план було виконано чітко й швидко, мабуть, завдяки тому, що нашу стратегію добре проаналізували, і Кремль навчився на власних помилках, яких він припустився в Грузії» [2] Виділені таким чином інтерв’ю отримані ексклюзивно для цієї книги. .

Загалом «гібридна війна», яка торкнулася українського Криму, мала свою передісторію, і ми не можемо не згадати тут російсько-грузинської війни 2008 року. Але помилково думати, що поняття «гібридна війна» виникло саме зараз, на початку XXI століття. Росія почала використовувати методи таємної, «гібридної війни» фактично століття тому. Тільки тоді застосовувалися інші терміни — «визвольний похід Червоної армії на Західну Україну» або ж «війна проти білофінів», як сором’язливо радянська історіографія називала розв’язану Сталіним війну 1939 року проти Фінляндії.