Володимир Духопельников - Хрещення Русі

Не менше шанували слов’яни й бога Велеса (Волоса), покровителя худоби й скотарства. У X ст. ім’ям Велеса клялися руські князі, їх дружинники і посли при укладанні мирних договорів з візантійськими монархами. До свята Велеса, яке відзначали 2 і 6 січня, випікали особливе печиво у вигляді свійської худоби. Люди надівали звірині маски, зодягалися у вивернуті кожухи.

Володарем неба слов’яни вважали Сварога. Син Сварога – Сва-рожич – бог вогню, покровитель ковалів і ковальської справи. Слов’яни шанували вогонь, вважаючи, що він проганяє нечисту силу темряви, морок, холод. Вогню приписувалися очисні і цілющі властивості. Під 1114 роком у літописі Сварог названий батьком Дажбога (також бог сонця). У легенді, наведеній у «Повісті минулих літ», Дажбог охороняє закони, встановлені Сварогом, і розправляється з їх порушниками.

У «Слові о полку Ігоревім» йдеться про «дажбожих», «велесо-вих» і «стрибожих» онуків. Тут Дажбог, Велес і Стрибог виступають як творці, тобто всемогутні боги-творці, і в той же час як родоначальники, знамениті предки. Автор «Слова о полку Ігоревім» називає й інших богів, що визначають долі людей: серед них злобного Дива й Образу (богиню смерті й нещасть).

Поступово східнослов’янські племена утворюють союзи племен, відбувається їх знайомство з західноєвропейськими та східними країнами. Про це досить докладно говорить автор «Повісті минулих літ»: У далекі часи, пише літописець, «поляни жили особ-но по горах сих [київських], то була тут путь із Варягів у Греки, а із Греків [у Варяги]: по Дніпру, а у верхів’ї Дніпра – волок до [ріки] Ловоті, а по Ловоті [можна] увійти в Ільмень, озеро велике. Із цього ж озера витікає Волхов і впадає в озеро велике Нево, а устя того озера входить у море Варязьке. І по тому морю [можна] дійти до самого Риму, а од Риму прийти по тому ж морю до Царгорода, а від Царгорода прийти в Понт-море, у яке впадає Дніпро-ріка. Дніпро ж витікає з Оковського лісу і плине на південь, а Двіна із того самого лісу вибігає і йде на північ, і входить у море Варязьке. Із того ж лісу витікає Волга на схід і вливається сімдесятьма гирлами в море Хвалійське. Тому-то із Русі можна йти по Волзі в Болгари і в Хвалі-си, і на схід дійти в уділ Симів, а по Двіні – у Варяги, а з Варягів – і до Риму, од Риму ж – і до племені Хамового. А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирлами; море це зовуть Руським. Побіля нього ж учив святий апостол Андрій, брат Петрів» 7 7 Тут і далі – переклад Л. Махновця. .

Як бачимо, Дніпро був найважливішою сполучною ланкою чотирьох частин світу. Іноземні купці, як, можливо, і слов’яни, спілкувалися один з одним, передавали свою культуру, в тому числі й розповідали про своїх богів. Автор повісті вказує й на те, що в ті далекі часи береги Дніпра відвідав святий Андрій. Про його перебування на слов’янській землі літописець пише так: «Коли Андрій учив у Синопі і прийшов у [город] Корсунь, він довідався, що од Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів він піти в Рим, і прибув в устя Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням Божим прийшов і став під горами на березі. А на другий день, уставши, сказав він ученикам своїм, які були з ним: “Бачите ви гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог” І зійшов він на гори сі, і благословив 'їх, і поставив хреста. І, поклонившись Богу, він спустився з гори сеї, де опісля постав Київ, і рушив по Дніпру вгору. І прибув він до словен, де ото нині Новгород, і, побачивши людей, тут сущих,– який 'їхній обичай, і як вони миються і хвощуться,– здивувався їм. І пішов він у Варяги, і прибув у Рим, [і] повідав, скільки навчив і скільки бачив, і розказав їм: “Дивне бачив я в землі Словенській. Коли йшов я сюди, бачив бані дерев’яні. І розпалять вони 'їх вельми, і роздягнуться, і стануть нагими, і обіллються мителем, і візьмуть віники, і почнуть хвостатись, і [до] того себе доб’ють, що вилізуть ледве живі. А обіллються водою студеною – і тоді оживуть. І так творять вони повсякдень. Ніхто ж 'їх не мучить, а самі вони себе мучать, і творять не миття собі, а мучення”». З цієї розповіді ми дізнаємося, що вже на початку нової ери на території майбутньої держави, яка називатиметься Руссю, побував християнський проповідник. Він не тільки передбачив народження держави, а й описав деякі язичницькі обряди, які збереглися до теперішнього часу. Усі ці племена, продовжує літописець, «мали ж свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне – свій норов. Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили [її] ввечері; а назавтра приносили [для її родини те], що за неї дадуть. А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, [і] 'їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і вятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів’я [було] в них перед батьками і перед невістками. І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі,– з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто вмирав – чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали [його]. А після цього, зібравши кості, вкладали [їх] у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі…»