Володимир В’ятрович - За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна

Перемога Євромайдану призвела до змін у гуманітарній політиці України — на зміну проросійській та прорадянській історичній політиці прийшла політика, спрямована на відродження національної пам’яті. Вона стала особливо актуальною, зважаючи на війну з Росією, у якій остання активно використовує радянські історичні міфи та стереотипи для мобілізації прихильників на боротьбу з Україною. Деконструкція цих міфів, подолання наслідків комуністичного тоталітарного режиму стало питанням не лише гуманітарної політики, а й безпеки держави.

Тому навесні 2014 р. відновлено діяльність Українського інституту національної пам’яті як урядового інструменту реалізації державної історичної політики. Власне, з ініціативи української установи навесні 2015 р. спільно з Інститутом національної пам’яті Польщі створено Українсько-польський форум істориків. Його головним завданням було продовжити перервані ще 2008 р. наукові дискусії про конфлікти між українцями і поляками в 1939—1947 рр. Форум, у складі якого 12 істориків (по шість із кожної країни), планує збиратися двічі на рік. Станом на 2016 р. відбулося два його засідання — в Києві та Варшаві.

Проте відновлення діалогу істориків не означало негайної деполітизації історичної теми. Навпаки, 2016 р., попри «неювілейні» роковини, ця тема знову опинилася в епіцентрі політичних баталій у Польщі. Очевидно, в першу чергу тому, що за результатами виборів попереднього року абсолютну більшість у Сеймі дістала партія Право і Справедливість. Уже перші кроки нової польської влади показали її спрямованість на політичний реванш за роки перебування в опозиції. Одним із елементів цієї політики став реванш за події 2013 р., коли через позицію тодішньої партії більшості Громадянської платформи не вдалося прий­няти ухвали з визнанням польсько-українського конфлікту як геноциду. Навесні 2016 р. у Сеймі зареєстрували аж три проекти стосовно оцінювання цієї історичної події — керівної партії ПіС, Селянської партії та праворадикальної «Кукіз-15». В усіх трьох проектах було використано термін «геноцид».

Цього разу на законодавчі ініціативи в сусідній Польщі відреагували українські парламентарі. На зустрічах із автором одного із законопроектів депутати Верховної Ради наголошували, що прийняття такої постанови може негативно позначитися на сучасних польсько-українських стосунках і перекреслити дотеперішні напрацювання громадськості та політиків, спрямовані на подолання цієї важкої сторінки нашого минулого. Спікер українського парламенту Андрій Парубій в розмові зі своїм польським колегою запропонував прийняти спільну заяву, у якій було б засуджено злочини, вчинювані з обох боків. Ця пропозиція залишилася без відповіді.

Так само не відповіла офіційна польська влада і на громадську ініціативу з України — лист за підписом очільників українських церков (греко-католицької та православної), колишніх президентів Леоніда Кравчука, Віктора Ющенка, інтелектуалів та моральних авторитетів. «Закликаємо наших союзників, — читаємо тут, — польське державне керівництво, зупинити будь-яку незважену політичну декларацію, схвалення якої не вгамує біль, а лише дозволить нашим спільним ворогам використати його проти Польщі й України… Керуючись духом братерства, закликаємо разом встановити спільний День пам’яті за жертвами нашого минулого і віри у неповторення зла». Відповіддю на цей лист стало відкрите звернення трьох колишніх президентів Польщі: Лєха Валенси, Александра Квасьнєвського та Броніслава Коморовського, колишніх міністрів та прем’єр-міністрів сусідньої держави. «Дякуємо за Ваш лист, — читаємо тут, — та просимо пробачити кривди, завдані нашим братам українцям польськими руками». Показовим було те, що листа-відповіді не підписав жоден із представників влади.

Апелювання українських політиків та громадськості до того, що ухвалення такого роду політичних заяв можуть нашкодити польсько-­українській співпраці, вкрай потрібній саме зараз, коли російська агресія загрожує не лише Україні, а й Польщі, не дало результату. Єдине, чого вдалося досягти українським політикам, — це відтермінувати прийняття ухвали польським Сеймом до моменту завершення саміту НАТО у Варшаві.

Російська пропаганда з радістю підхоплювала новини з Польщі, де «готуються до звинувачення українського націоналізму в геноциді». Адже тим самим — звинуваченням українського націоналізму (щоправда, вже сучасного) у геноциді (вже не на Волині, а на Донбасі) — вона опікується від початку війни проти України, розпочатої навесні 2014 р., щоб таким чином легітимізувати власну агресію на теренах суверенної сусідньої держави. Таврування УПА як злочинної організації польськими політиками теж цілком відповідає російській інформаційній політиці — воно може стати основою для звинувачень усього визвольного руху українців як злочинного, а відтак і твердження про випадковий чи навіть незаконний характер української незалежності.