Володимир В’ятрович - За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна

Інші учасники обговорення з українського боку виявилися ще менш готовими, ніж історики, адже для багатьох із них новиною стала власне інформація про кривавий конфлікт. Тим не менше чи не кожен політик (серед них президент Леонід Кучма, спікер Володимир Литвин, тодішній очільник опозиції Віктор Ющенко) або громадський діяч, який претендував на певну суспільну роль, вирішив висловити особисту думку щодо гостро актуальної теми. Частина посіла позицію виправдовування: «не ми перші», «не ми одні», «а наших також багато побили». Інші ж, не намагаючись розібратися в суті справи, вирішили взяти на себе «важку ношу» й висловили готовність покаятися в усіх «гріхах» свого народу, які будуть запропоновані польською стороною. При цьому висувався «важливий» геополітичний аргумент: «Польща ― наш єдиний шлях до Європи, не сміємо його втратити».

Цікавою є реакція офіційної влади України на ініціативу західного сусіда. Тривалий час українські чиновники уникали необхідності визначити своє ставлення до українського визвольного руху ОУН та УПА, тому посісти якусь позицію в оцінюванні конфлікту, одним із головних суб’єктів якого був цей рух, дуже непросто. Пришвидшена і дещо хаотична підготовка до формування офіційної позиції почалася наприкінці 2002 р., коли вже на повну силу розгорталася польська інформаційна кампанія. У листопаді цього року дано термінове доручення про пошук документів архіву СБ України, а в грудні на виконання доручення Президента України розпорядженням Секретаря Ради національної безпеки й оборони України створено Робочу групу експертів для проведення додаткових наукових досліджень трагічних подій на Волині. Тобто, якщо польська сторона на той момент уже спиралася на наукові напрацювання та концепції, зокрема матеріали слідства, проведеного Інститутом національної пам’яті Польщі з 2001 р., то українська лише починала пошук матеріалів. Тож немає нічого дивного в тому, що керівництво країни так і не зуміло виробити для себе більш-менш цілісного бачення подій 60-літньої давності і змушене було рухатися у руслі, визначеному Польщею.

Політичним підсумком дискусій цього періоду стала прийнята мінімальною більшістю (227 голосів) заява Верховної Ради про річницю волинської трагедії. Уже перше її речення свідчить, що українські політики не вийшли за межі, окреслені їхніми польськими колегами: «60-та річниця трагедії польського населення на Волині і в Галичині періоду німецької окупації схиляє до роздумів про минуле і майбутнє польсько-українського сусідства». Лише в наступних реченнях ідеться про події, які стали трагедією обох народів.

Через дві години після цього аналогічну заяву зроблено польським Сеймом. Як демонстрування здатності до компромісу польські політики безпосередньо перед голосуванням відкинули пропозицію замінити в тексті заяви слово «трагедія» на «геноцид». Документ підтримали 323 депутати польського парламенту.

Кульмінацією відзначень 2003 р. стало відкриття 11 липня Президентами України та Польщі меморіалу загиблим полякам у селі Павлівка (колишній Порицьк). Попри атмосферу взаємоповаги та взаємопрощення, це не стало подією, яка засвідчила би подолання трагічного минулого, адже офіційний захід значною мірою не відображав суспільних настроїв ні в Польщі, ні в Україні, де активна інформаційна кампанія радше роз’ятрила рани минулого. Символом цього став щільний кордон міліції довкола села Павлівка, який відгороджував учасників акції від представників українських націоналістичних сил, котрі виступали з протестом проти її проведення.

Загалом, попри запевнення ініціаторів, що «відзначення трагічних подій на Волині 1943 р. сприятиме налагодженню справді приязних стосунків між сусідніми народами», це вшанування вилилося передусім у надмірну політизацію теми польсько-українського конфлікту, яка досі залишається визначальним чинником його розуміння в сучасних українському та польському суспільствах. Саме з 2003 р. 11 липня стало днем поминання жертв польсько-українського конфлікту, майже обов’язковим для польських політиків. Таким чином, різними пам’ятними заходами цю тему актуалізують на політичному рівні принаймні раз на рік.

Однобокий підхід до вшанування жертв війни дещо вирівнявся після зміни влади в Україні ― 2006 р. за участі Президентів Віктора Ющенка та Лєха Качинського відкрито пам’ятник українцям, замордованим у селі Павлокома. Імовірно, приязні стосунки між новими президентами Польщі та України 2008 р. не дали розгорнути інформаційну кампанію «65-ї річниці Волинської трагедії» до масштабів п’ятилітньої давнини. Драматичні актуальні події тодішнього літа — російська агресії проти Грузії, яку спільно засудили обидва Президенти, спонукали більше уваги звертати до сьогодення і не дати порушити активну спів­працю між державами.