Володимир В’ятрович - За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна

Панівною стала концепція, яка передбачала одновимірний, лінійний розгляд проблеми:

1. Основа конфлікту — ідеологія українського націоналізму, яка була українською версією фашизму чи нацизму.

2. Ідейно-програмові засади ОУН від самого початку створення Організації передбачали цілковите винищення польського населення на західноукраїнських теренах.

3. Реалізація цього завдання була першим і головним завданням створеної в 1942—1943 рр. УПА (тому першою акцією повстанців мало бути вбивство поляків у Парослі).

4. Існував таємний наказ її командування про загальну ліквідацію поляків (тому так важливо його віднайти).

5. Антипольські дії українських повстанців мали чіткий, спланований характер. Доказом є те, що проти ночі з 11 на 12 липня відбулася наймасштабніша операція, під час якої знищено понад 100 населених пунктів на Волині. Вона була б неможливою без загальної координації (тому див. пункт 4).

6. 1944 р. антипольські акції поширено на терени Галичини (тому з’являється відносно новий термін «галицька різня»).

7. Убивства українців на Холмщині впродовж 1942—1943 рр. жодною мірою не стосуються подій на Волині чи в Галичині, тому що їх: а) взагалі не було; б) вони не були такими масштабними, щоб спричинити розпалювання конфлікту; в) вони відбулися після подій на Волині.

8. Польське підпілля під час конфлікту проводило лише захисні та відплатні акції (тому запроваджується абсурдний термін «попереджувально-відплатні акції», якщо не вдається віднайти українську акцію як привід).

9. Депортація українців, здійснена в рамках акції «Вісла», була вимушеною військовою операцією, спрямованою проти українського по­встанського руху, а не українського населення.

10. Усі вищеперелічені пункти є достатньою підставою для того, аби вважати знищення поляків на Західній Україні геноцидом.

Значна частина цих тез розроблена професійним істориком Ґжеґожем Мотикою. У дискусіях про Волинь він виступав у двох іпостасях — як академічний науковець і як публіцист. У другій із означених ролей він був значно вільнішим у своїх текстах: те, що в наукових публікаціях було подано як припущення, у газетних ставало фактом. З часом публіцистичні припущення автора «перелилися» в його науковий доробок, найкращим свідченням чого є книга «Від Волинської різні до акції «Вісла». Польсько-­український конфлікт 1943—1947» (2011).

Попередні розділи цієї книги були присвячені детальному аналізові цих пунктів, який засвідчив брак серйозних аргументів для існування всієї конструкції. Проте на сьогодні вона стала не лише історіографічною — її ключові положення відображені в матеріалах слідства, яке з 2001 р. веде прокурорський підрозділ Інституту національної пам’яті. За результатами такого слідства важко очікувати безстороннього й неупередженого рішення суду.

Ця проста лінійна концепція була сприйнята польським суспільством як пояснення причин і характеру складного і багаторівневого конфлікту між українцями й поляками. Напевно тому, що люди здебільшого шукають простих відповідей на складні питання і часто задовольняються ними, навіть якщо вони неправильні. Тим паче, якщо це питання не стосується їхнього щоденного життя, а лише вряди-годи виринає в інформаційному просторі. Замість того аби витрачати час на самостійне з’ясування обставин, вони довіряють медіа.

Крім того, окремі елементи цієї концепції «зачіпаються» за традиційні уявлення поляків про їхнє минуле чи історію стосунків з українцями. Термін «волинська різня» легко прижився, бо апелював до відомих кожному поляку «уманської різні» (повстання гайдамаків, Коліївщини XVIII ст.) чи «галицької різні» (або «рабації» — селянського повстання в XIX ст.). У сприйнятті протистояння українців та поляків ХХ ст. доволі часто бачимо його накладання на уявлення про конфлікти між ними з XVI—XVIII ст. Звідси — сцени освячення знарядь убивств, середньовічні тортури. «Кривава неділя» (11 липня 1943 р.), коли нібито водночас були атаковані понад сто польських сіл, апелює до іншої події з польської історії — «кривавої середи» (15 серпня 1906 р.), коли польські бойовики в 19 містах одночасно атакували російських поліцаїв та жандармів.

2003 р. потужна інформаційна хвиля перекинулася в Україну і змусила реагувати українську громадськість, політиків та науковців. Реакція останніх тоді була чи не найменш помітною. Попри проведення низки наукових конференцій (у Києві, Львові, Острозі), підготовку кількох публікацій, їхній голос у бурхливій дискусії був далеко не визначальним. Саме тоді стало добре помітно, наскільки мало вивчають проблему польсько-українського протистояння в українській історіографії й наскільки українські науковці менше готові до обговорення. Попри те що польська історіографія питання перебувала лише на стадії становлення, її здобутки порівняно з українською були на кілька порядків значнішими. Тож недивно, що і наукова, і ширша громадська дискусія відбувалася майже виключно у заданих польською стороною межах.