Володимир В’ятрович - За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна

Апофеоз суспільного інтересу до польсько-українського конфлікту припав на 2003 р., причому знову ініціаторами такого загального занурення у трагічне минуле стали не історики, а польські ветеранські та громадсько-політичні організації. Саме під їхнім тиском до відзначення «60-ї річниці Волинської трагедії» спочатку долучилися органи державної влади Польщі, а згодом і України. Від самого початку ними задано спрямування цих відзначень, локалізоване хронологічно лише на 1943 р., а географічно — на Волині. Саме тоді починає формуватися бренд «Волинь—43». Отже, увагу було зосереджено майже виключно на польських жертвах протистояння, його початки і продовження винесено поза увагу, інформація про українські жертви маргіналізувалася.

Рівень обізнаності поляків із темою конфлікту станом на 2003 р. був іще доволі низьким. За результатами соціологічних опитувань 2003 р., 49 % респондентів ніколи не чули про події на Волині 1943 р. (слідом за польськими медіа соціологи також звужували перспективу конфлікту виключно до одного року та одного регіону), ще 17 % чули, але не знають точно, про що йдеться, лише третина знала щось на цю тему. З опитаних 61 % вважав, що жертвами конфлікту були лише поляки, 38 % — поляки та українці.

Отже, такими були «стартові» уявлення польського суспільства про цю історичну проблему, які зазнали суттєвих змін у результаті роботи насамперед масмедіа. Потужна інформаційна хвиля довкола польсько-­українського конфлікту відіграла позитивну роль, привернувши увагу суспільства до малодослідженої теми минулого. Публічні медіа стали майданчиком для цікавих історичних та суспільно-політичних дискусій.

Разом із цим надмірна увага ЗМІ значною мірою зашкодила розумінню теми. Журналісти беруться до важких та неоднозначних тем із власними професійними підходами, намагаючись відобразити їх якомога коротше і більш разюче. Опрацьовані ними прості для сприйняття споживача медійні схеми швидко дістають перевагу у впливі на суспільство, порівняно із важкими і масштабними поясненнями істориків, особливо якщо останні на стадії формулювання. Результатом стає процес, який можна назвати таблоїдизацією історії, коли не історичні дослідження формують повідомлення засобів масової інформації і, відповідно, через них суспільні уявлення, а медійні меседжі починають формувати історіографічні концепції. Так 2003 р. сталося з темою польсько-українського конфлікту. Складна історична проблема, розгляд якої потребував серйозного наукового підходу та розкриття повного контексту подій, подавалася максимально спрощено, аби вміститися на шпальту видання чи в рамки короткого телерепортажу.

Про вихолощення інформації, яке притаманне сучасним медіа, писав британський журналіст Нік Дейвіс: «На фабриці новин матеріал вичищають від деталей, усувають складність, відрізають контекст і звужують до голої констатації події, часто уникаючи значень. Звідки б у новинах взялися згадки про рух Опору у Франції, якщо б у них просто повідомлялось, що, маючи політичні цілі, певна група людей намагалася убити неозброєних громадян, встановивши в кав’ярні бомбу? Значення криється в контексті».

Жанр газетної публікації чи телерепортажу здебільшого вимагав не спокійного зваженого розгляду, а насамперед сенсацій та емоцій. Із сенсаційністю особливих проблем не було — тема залишалася маловідомою в обох країнах. Можливості насичення матеріалів емоціями також були безмежними, адже ішлося про страшні події — вбивства тисяч людей. Часто автори свідомо фокусувалися виключно на аспектах, здатних викликати сильні емоції у споживача інформації. Таким чином початкове наголошення на тому, що серед інших під час конфлікту гинули жінки та діти, почало зводитися до подання жертв майже виключно як жінок і дітей. У більшості випадків не подавали відомості про антиукраїнські акції польського підпілля, які піддавали сумніву простий і однозначний образ поляків як постраждалих, образ, який мав попит у суспільстві.

Окремі вирвані з контексту факти почали набувати зовсім іншого значення. До прикладу, акцентували увагу на випадках, коли українські повстанці штурмували польські костели в селах. Таким чином формувалось уявлення про українців-дикунів, яких не стримують навіть святині, а їхнім діям почали надавати певного ритуального характеру. Цей образ чудово накладався на сформований у польській культурі образ українця як різуна та гайдамаки з попередніх століть. Тим часом події можна пояснити без вдавання до містичних чи ритуальних тлумачень — костели часто були єдиними мурованими будинками в селах, тому їх використовували як оборонні пункти.