Різун Богданович - Тінь перемоги (Тінь перемоги-1)

Думка і справді крамольна. Але неправильна.

В Росії ніхто не займається пошуком жертв злочинних експериментів Жукова. Але Радянський Союз, слава Богу, впав, від нього відкололися шматки. В деяких з відпалих держав про людей дбають. І ось латвійська газета «Час» почала пошуки тих, хто вижив. За люб'язним запрошенням редакції газети навесні 2001 року я побував у Ризі і зустрічався з тими, кого вдалося розшукати. Розповідь про ці зустрічі вимагає окремої книжки. І не для людей зі слабкими нервами ці розповіді про те, як на третій день почалися масові захворювання. Про те, як у степу в районі Чкалова були розбиті наметові містечка за багатьма рядами колючого дроту і там тисячі учасників доживали свої дні. Про те, як запалав бунт, і про те, як його душили. У нас вміють.

Я, грішним ділом, думав, що якщо людина не померла через тиждень, не померла через рік і через десять, отже, знаходилася далеко від вибуху, або не чутлива до радіації. Я помилився. Переді мною сиділи міцні люди похилого віку, ті, кому, здавалося б, пощастило, ті, хто прожив після жуковських фокусів ще майже півстоліття. Але виявилося, що пощастило одному тільки Жукову, який сидів далеко і глибоко. Всіх інших радіація не шкодувала. У цілком, здавалося б, здорових людей раптом народжувалися діти з невідомими хворобами. Наслідки Тоцьких забав видатного полководця раптом зі страшною силою виявляються в другому і в наступних поколіннях. Раптом народжуються діти з величезними головами, з м'якими кістками.

І сумне схлипування старого мені не забути: чому не попередили, що нам не можна мати дітей? Чому нас не попередили!

Прийнято вважати, що на Тоцькому полігоні було дві категорії піддослідних: десятки тисяч коней, корів, овець, свиней, собак і кішок і 45000 (або 60000) солдатів і офіцерів. Але була іще одна категорія піддослідних: ув'язнені.

Розповідає колишній радянський капітан Младлен Маркович. Ім'я у нього якесь не сибірське. Це вимагає пояснення. Після Другої світової війни в Радянському Союзі готували тисячі офіцерів для армій «братніх» країн: Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Болгарії, Румунії, Югославії, Албанії. Але раптом - розрив з Югославією. Молодим югославським хлопцям вибір: повертатися додому, де їх посадять, як сталінських шпигунів, чи залишатися в Радянському Союзі. Вибір цей був чисто теоретичним. Усіх, хто побажав повернутися, за наказом товариша Сталіна садили в нас, як югославських шпигунів. Младлен Маркович у числі багатьох залишився, прийняв радянське громадянство і був зарахований до Збройних сил СРСР. У Тоцькому експерименті в нього була особлива роль. Вибір на нього впав тому, що в разі загибелі про нього ніхто б не згадав.

Ось його розповідь: «Начальник хімічної служби Південно-Уральського військового округу полковник Чихладзе ввів мене у великий кабінет, де за столом сиділи незнайомі мені цивільні люди, відрекомендував мене їм, повернувся і пішов. Вважаю, що Чихладзе не належало знати про майбутнє завдання. Незнайомі люди не відрекомендувались і не поставили мені жодного запитання. Моєї згоди ні на що не було потрібно. Я вислухав наказ: "Із завтрашнього дня ви призначаєтеся начальником курсів з вимірювання радіації при практичному застосуванні атомної зброї в Радянській Армії. Ви повинні навчити засуджених виміру радіації і з ними вимірювати радіацію після вибухів атомної бомби. Все необхідне для роботи отримаєте". Далі були пояснення про мою відповідальність і необмежені права: за будь-який прояв непокори підлеглих мені давали право розстрілювати їх на місці і ні перед ким не відповідати за це. На закінчення дали підписати зобов'язання зберігання військової таємниці протягом 25 років. Мені тоді було 27.

Отже: незнайомі особи усним наказом призначили мене на нештатну посаду і без будь-якого письмового документа дали завдання навчити загін засуджених з невідомими мені біографіями. Єдиним слідом на папері був мій підпис із зобов'язанням мовчати.

Контейнер і апаратуру постійно охороняли два охоронці з автоматами. На територію, де я жив і працював зі своїми курсантами, доступ був заборонений...

Весь наш захист складався з загальновійськового протигаза, прооліфлених панчіх та паперової накидки. Повітряну хвилю атомного вибуху ми зустріли у відкритих траншеях. І поки «наступальна сторона» артилерією й авіацією розправлялася з «противником» по флангах, я на танку рухався до епіцентру. Радіація в радіусі 10 кілометрів була підвищеною, а в епіцентрі становила 48 рентген. Повернувшись на КП і доповівши начальству про радіаційну обстановку, я вже з усіма разом повторив шлях до епіцентру, позначивши прапорцями ступінь зараження місцевості. На цьому моя роль головного піддослідного на Тоцькому полігоні була закінчена.