Різун Богданович - Беру свої слова назад

Тим часом і в музеї оборони Брестської фортеці, у безлічі статей і книжок повторено тисячоразово: так званий штаб оборони фортеці насамперед прийняв рішення вирватися з неї. Простіше кажучи, штаб оборони створювався не для оборони і про неї не думав. Можливо, був створений якийсь штаб. Але в ранг штабу оборони його заднім числом звів письменник Сергій Смирнов.

Можна сміятися, можна плакати, але факт залишається: рішення про оборону фортеці ніхто не приймав ні до війни, ні після того, як війна почалася.

Було тільки рішення на прорив, але з фортеці не вирвешся. Міцно її влаштували військові інженери Миколи Першого.

Німецька 45-а піхотна дивізія оточила Брестську фортецю, поставила заслони на виходах і довбала по окремих казематах цитаделі з мортир. А Брестська фортеця мовчала. Незважаючи на величезну якісну і кількісну перевагу радянської артилерії, вона так і не подала голосу.

«Героїчна оборона» Брестської фортеці - це не наслідок видатного планування або цілеспрямованої підготовки. Зовсім ні. «Велика кількість особового складу частин 6-ї і 42-ї стрілецьких дивізій залишилась у фортеці не тому, що вони мали завдання обороняти фортецю, а тому, що не могли з неї вийти» (ВІЖ. 1988. No 12 С. 21).

«Основні сили цих дивізій, замкнені шквальним вогнем противника у фортеці, не змогли вийти з неї, вони виявилися у вогненному мішку» (Р.С. Ірінархов. Західний особливий. С. 219).

Непробивні бастіони і форти Брестської фортеці зводили для того, щоб стримати натиск противника. І ось ці стіни, вали й рови стали для радянських дивізій пасткою.

Видатні російські інженери, які будували фортецю, звичайно ж, передбачили достатню кількість колодязів. Колодязі були, і вони там є до цього часу. Кожен у цьому може сам переконатися, побувавши в цитаделі. Справа в тому, що фортеця була розрахована на централізований опір. Ось тоді води всім би вистачило. Але німецька піхота вже 22 червня панувала не тільки на фортах і всіх трьох передмостових укріпленнях - вона прорвалася і в цитадель. Великі і малі групи радянських бійців і командирів були ізольовані в різних частинах фортеці. Єдиної централізованої оборони не було. Були окремі осередки опору. Там, де була вода і набої, люди трималися довго. Але не всім пощастило. Якась група опинилася замкненою в підвалах зі снарядами. Але навіщо вони потрібні, якщо гармати знищені на відкритих майданчиках? Інша група відбивалася в казематах, перетворених на речовий склад. Тисячі пар чобіт і шинелей, тільки набоїв немає. Комусь пощастило потрапити у продовольчий склад. Їж скільки хочеш. Тільки води немає. Воду на складі не зберігали. Колодязь міг бути в сусідньому казематі. За стіною. Але стіни ж непробивні. Ось звідси і спрага.

І не могли великі інженери, які зводили перлину фортифікаційного мистецтва, припустити, що оборона першокласної фортеці з перших хвилин війни розсиплеться на окремі вогнища. Не могли царські інженери передбачити, що ворог здатний прорватися в цитадель у найперший день. Такої ганьби ніхто з них не міг навіть уявити.

Питання залишається: якщо полки, дивізії та корпуси 4-ї армії (як і всіх інших радянських армій) підготовкою до відбиття агресії не займалися, то що ж вони тоді робили?

Відповідь не треба довго шукати.

«Восени 1940 року... в окрузі почалася смуга польових командирських та штабних занять і військових навчань. Показ, як проводити навчання з військами, був організований в основних округах особисто наркомом оборони Маршалом Радянського Союзу С.К. Тимошенком, і в основу його був покладений досвід радянсько-фінляндської війни. У нас в 4-й армії таке заняття по темі «Наступ стрілецького полку» відбулося на артилерійському полігоні під Брестом. Пригадую, яким незвичним здалося нам пустельне поле, на якому через кілька хвилин повинні були початися тактичні навчання. Але ось ці хвилини минули, і вдарила артилерія. Під її прикриттям до дротяних загороджень та мінних полів (міни були встановлені навчальні) поповзом підібралися сапери і стали проробляти проходи. Потім з глибоких окопів піднялася піхота і, притискаючись до розривів снарядів, кинулася в атаку. Разом з піхотою йшли танки і теж вели вогонь бойовими снарядами.

Підводячи підсумки цього навчання, С.К. Тимошенко багато разів підкреслював:

– Треба вчити війська діяти як на війні і тільки тому, що буде потрібно на війні» (Л.М. Сандалов. На московському напрямку. С. 55).