Різун Богданович - Беру свої слова назад

Але порівняємо дії Власова і Жукова. Власов був захоплений у полон, але цим він нікому шкоди не завдав. А Жуков, розсилаючи у війська злочинні накази, занапастив кадрову Червону Армію, віддав противнику незліченні військові запаси і 85% військової промисловості країни, за цим наступили багатомільйонні жертви і руйнування багато чого з того, що країна створювала століттями.

І якщо вже хтось штовхав Жукова на підписання цих божевільних наказів, то треба було просто вимагати відставки, у крайньому випадку - застрелитися. Але тут спрацювала інша філософія: хто захоче класти свою голову...

За Жуковом, у безвихідному становищі Власову слід було застрелитися. А самому Жукову, коли не було ніякого безвихідного становища, слід було за всяку ціну рятувати шкуру.

Навіть ціною загибелі всієї армії, народу і країни.

«Журнал запису осіб, прийнятих Й.В. Сталіном» викриває не один каскад жуковської брехні, а декілька.

Ось дві розповіді геніального полководця.

Перша. Ввечері 21 червня він, геніальний стратег, нібито абсолютно ясно зрозумів, що німецький напад неминуче відбудеться в найближчі години, бо «повідомлення німецьких перебіжчиків остаточно розвіяли всі ілюзії» (ВІЖ. 1995. No 3. С. 41).

Друга розповідь. «О 3 годині 30 хвилин начальник штабу Західного округу генерал В.Е. Климовський доповів про наліт німецької авіації на міста Білорусії. Хвилини через три начальник штабу Київського округу генерал М.А. Пуркаєв доповів про наліт авіації на міста України. О 3 годині 40 хвилин зателефонував командувач Прибалтійським військовим округом генерал Ф.І. Кузнецов, який доповів про нальоти ворожої авіації на Каунас та інші міста. Нарком наказав мені телефонувати Й.В. Сталіну. Дзвоню. До телефону ніхто не підходить. Дзвоню безперервно. Нарешті чую сонний голос чергового генерала управління охорони» (Спогади та роздуми. М., 1969. С. 247).

Приймемо до уваги і першу розповідь, і другу. Після цього заглянемо в журнал, в якому реєструвалися відвідувачі сталінського кабінету.

21 червня 1941 року Жуков був у кабінеті Сталіна з 20.50 до 22.20. Коли ж остаточно розвіялися всі ілюзії і геніальний полководець зрозумів, що напад неминучий?

Припустимо, що Жуков це зрозумів до того, як увійшов до кабінету Сталіна, тобто до 20.50. У цьому випадку його поведінка незрозуміла. Стратег раптом збагнув, що ось зараз, через кілька годин, буде завдано смертельного удару Радянському Союзу, в результаті якого загинуть десятки мільйонів людей, а країна скотиться в третій світ, ніколи не зможе оговтатися від страшної рани і в кінцевому підсумку розсиплеться на шматки. Як же в цій обстановці великий полководець відпустив Сталіна спати? Якщо він раптом зрозумів, що війна ось зараз вдарить, то треба було хапати Сталіна за штани, кричати і верещати: Стій, гаде! Спати не пущу! Піднімай армію! Дзвони в усі дзвони!

Тепер припустимо, що «останні ілюзії розвіялися» і думка про неминучість німецького нападу осяяла Жукова в ході наради в кабінеті Сталіна. Але і в цьому випадку Жуков повинен був діяти так само: будь-якими словами, аж до мату, будь-якими діями, аж до мордобою, утримати Сталіна на бойовому посту і змусити діяти відповідно до обстановки. Як же Жуков описує цей останній вечір у сталінському кабінеті? А ніяк не описує. І виходить нісенітниця. Якщо він, великий, все розумів, а дурний Сталін нічого не розумів, то за логікою речей повинно було б статися грандіозне зіткнення: Жуков кричить, Сталін кричить, Жуков доводить, Сталін не вірить, члени Політбюро, пригнувши голови, бояться підняти очі на сутичку двох оскаженілих велетнів. І в мемуарах ця сцена мала б бути центральною, вузловою, ключовою, стрижневою.

Але немає цієї сцени в мемуарах. І виходить, що кмітливі-проникливий Жуков все зрозумів, відсидів покірно півтори години в кабінеті Сталіна, побажав вождю добраніч, щасливих снів і пішов...