Різун Богданович - Беру свої слова назад

При виконанні вироку були присутні генерал армії Москаленко, майбутній Маршал Радянського Союзу, і Генеральний прокурор СРСР Руденко.

Жукова і тут не було.

Так от Маршали Радянського Союзу Конєв, Батицький і Москаленко не базікали про участь в суді і розстріл Маршала Радянського Союзу Берії Лаврентія Павловича. Жоден з них не залишив (наскільки це відомо в даний момент) письмових свідчень про цю справу. Так само вчинили й усі інші учасники ганебного судилища. (Якщо Берія винен, то треба було судити відкритим судом.)

Маршал Радянського Союзу Конєв, коли спливла його роль у цій справі, коротко відповів: «Не солдатська це справа».

Усі, хто був залучений у комедію суду і виконання вироку, вважали свою участь ганебною, бо з першим зустрічним про нього не базікали.

І тільки Маршал Радянського Союзу Жуков, який не мав ніякого відношення ні до суду, ні до розстрілу, описав у пресі подробиці. Він розповідав про те, чого сам не бачив, чому не був свідком. Він це розповідав незнайомій жінці при першій зустрічі.

І не заперечував, щоб вона записувала його слова і публікувала.

Мабуть, ми ніколи не дізнаємося, як поводився Берія на суді і під час розстрілу. Прямо про це ніхто не розповів. Однак суддів, обвинувачів і катів було більше десяти. А розстріл першого заступника очільника уряду в званні Маршала Радянського Союзу - випадок унікальний навіть у веселій історії нашої улюбленої Батьківщини. Тому чутки про поведінку Берії на суді та під час розстрілу не могли не циркулювати на всіх поверхах суспільства. І всі вони спростовують версію Жукова. «Лаврентій Павлович просив не позбавляти його життя, - але без сліз і в ногах ні в кого не повзав. За хвилину до пострілу Берія навіть намагався рванути сорочку на грудях, але вона була зроблена з міцного солдатського матеріалу - не піддалася» («Красная звезда», 28 червня 2003 р.).

І хотів би я подивитися, як повів би себе Жуков, якби опинився на місці Лаврентія Павловича.

Ось тут вигадувати нічого не треба. Опублікована стенограма жовтневого (1957) пленуму ЦК КПРС, на якому Жукова скинули з усіх постів. Стенограма зафіксувала, м'яко кажучи, підлесливу поведінку побитого холуя Жукова. Вже як він благав про помилування! Вже як принижувався! «Я щиро, товариші, дякую за цю хоч і гірку, але об'єктивну критику, пройняту партійною тривогою нашого Центрального Комітету за наші Збройні Сили...»

Але ж це не розстріл, просто на жирну пенсію, на рясні хліба товариша випровадили. Із збереженням безлічі привілеїв, квартир, дач, номенклатурних санаторіїв, закритих розподільників, кремлівських буфетів, де за копійки годували досхочу, від пуза.

Опубліковані мемуари та усні висловлювання Жукова, і всі вони просочені слізним благанням про прощення, всі вони - улеслива хвала Центральному Комітету.

Про те, як міг би вести себе Жуков, потрап він на місце Берії в розстрільний підвал, ми можемо судити за безліччю інших фактів. Відомо, як поводився Жуков у неприємних для нього ситуаціях.

Та ж Анна Міркіна, яка вірить, що Жуков на розстрілі не плакав би, розповідає:

«У березні 1971 року відкрився ХХIV з'їзд КПРС. Маршал Жуков - делегат від Московської області. Зібрався їхати. Пошив новий мундир. Хвилювався, адже це перша публічна його поява на партійному з'їзді після довгих років забуття. Але сталося непередбачене. Галині Олександрівні відмовили в гостьовому квитку. Тоді, не довго думаючи, вона зателефонувала Л.І. Брежнєву.

Після взаємних вітань між ними відбулася така розмова.

– Невже маршал збирається на з'їзд?

– Але він обраний делегатом.

– Я знаю про це. Але ж таке навантаження при його стані! Чотири години поспіль вставати і сідати. Сам не пішов би, - пожартував Л.І. Брежнєв, - так необхідно. Ось горло болить - вчора їздив до медицини, не знаю, як доповідь зроблю. Я б не радив. Але Георгій Костянтинович так хоче бути на з'їзді - для нього це останній борг перед партією. Нарешті, сам факт присутності на з'їзді він розглядає як свою реабілітацію.

– Те, що він обраний делегатом, - роблячи акцент на слово «обраний», переконливо сказав Брежнєв, - це і є визнання та реабілітація.

Не встигла повісити трубку, - розповідала Галина Олександрівна, - як буквально почалося паломництво. Примчали лікуючі лікарі, маршал Баграмян, різні посадові особи - всі навперебій стали умовляти Георгія Костянтиновича поберегти здоров'я. Він не заперечував. Він все зрозумів...