Різун Богданович - Беру свої слова назад

І вже якщо «військовому письменнику» так сподобалися скасовані військові звання, то чому він Жукова не називає командармом?

З маршалами - біда. Наш автор згадав «Костянтина Мерецкова». Якщо ви, метр, про майбутнього Маршала Радянського Союзу, то звали його Кирилом Опанасовичем.

Продемонструвавши знання предмета, «військовий письменник» викриває Павлова: мовляв, недобра була людина. Єдине джерело: спогади «полковника ГРУ» Мамсурова, який Павлова заарештовував. Невже вертухай Мамсуров щось добре міг розповісти про арештанта?

До речі, це той самий Хаджі-Умар Джіорович Мамсуров, який, піднявшись до звання генерал-полковника, в 1957 році готував разом з Жуковом державний переворот, але в останній момент злякався і покаявся перед Хрущовом.

Зовсім збиває з ніг заключний підзаголовок викривальної статті: «Нашивки за стрибок у вікно». «Військовий письменник» продовжує розповідь про обстановку в штабі Західного фронту 5 липня 1941 року: «З вікна штабного барака вистрибнув відомий свого часу воєначальник... Приземлився невдало - вивихнув ногу, і його повели в санчастину. Наступного дня Мамсуров бачив його з милицями. Але найбільше його здивувало, що на грудях полководця на відпрасованій франтівській гімнастерці з'явилися дві стрічки - золота й червона, що позначали важке й легке поранення, - ці відмінності були введені напередодні. Воєначальник явно був переконаний, що воювати залишилося недовго, і хотів у майбутньому по максимуму отримати від своєї участі в бойових діях. Те, що "каліцтво" і "подряпини" він отримав при стрибку з вікна штабу, його, схоже, анітрохи не бентежило. Цей шапкозакидач теж чимось нагадував командарма 1 рангу Павлова».

Ось бачите, як все просто: сам «командарм 1 рангу» Павлов у вікно від страху не стрибав і нашивок за стрибки у вікно на себе не чіпляв, але хтось безіменний стрибав у вікно, і це дуже схоже на поведінку Павлова. При таких-от полководцях дивуватися не доводиться краху Західного фронту.

Але я вам, шановний «військовий письменник», не повірю. Не було такого у штабі Західного фронту 5 липня 1941 року. І бути не могло. Бреше ваш «полковник ГРУ». Дивуюся: невже ви, «військовий письменник», брехню розпізнати не здатні? У Червоній Армії нашивки за поранення були введені наказом НКО No 213 від 14 липня 1942 року. Через рік з тижнем після описуваних вами подій.

Про Кулика і Павлова написано багато статей і книжок. Їх висміював якийсь Озеров у своїх казенних кіноепопеях. Над ними знущалися всілякі Бондарєви і Стаднюки. Але всі звинувачення проти Павлова і Кулика - на рівні «Незалежного військового огляду». Люди, подібні до «військового письменника» Болтунова, беруться за опис військових здібностей генерала армії Павлова, не спромігшись поцікавитись, яке в нього було військове звання, не знаючи назви округу, яким він командував перед війною, не маючи найменшого уявлення про ті процеси, які відбувались у Червоній Армії, не пам'ятаючи імен полководців, навіть дуже знаменитих, не знаючи прізвищ генералів та імен маршалів, про які розповідають довірливим читачам.

Сперечатися з Озеровими - Болтуновими - Бондарєвими - Стаднюками немає сенсу.

Про Дмитра Григоровича Павлова і Григорія Івановича Кулика є інші свідчення. І є документи.

Наприклад, такі. На нараді з військової ідеології 13 травня 1940 року Д.Г. Павлов заявив: «У нас ворогів народу виявилося стільки, що я сумніваюся в тому, що навряд чи вони були всі ворогами» (РГВА, фонд 9, опис 36, справа 2861, лист 160).

Великому стратегу Жукову на такий вчинок вистачило сміливості тільки після смерті Сталіна, та й то тільки коли критика Сталіна була рекомендована й запропонована вищими інстанціями. А коли критика Сталіна за велінням згори замовкала, замовкав і викривач Жуков. А Павлов Дмитро Григорович мав достатньо сміливості, щоб таке сказати публічно в той час. І робив він це в повній впевненості, що слова його негайно донесуть Сталіну, Молотову, Берії, Вишинському.

Не боязкого десятка був і Маршал Радянського Союзу Григорій Іванович Кулик. У 1938 році в розпал терору Д.Г. Павлов, Г.І. Кулик, Г.К. Савченко і П.С. Аллілуєв написали лист Сталіну з наполегливою вимогою припинити репресії проти армії. «Ця четвірка навіть представила проект рішення Політбюро ЦК ВКП (б) з цього питання» (О.Ф. Сувеніров Трагедія РСЧА 1937-1938. М., 1998. С. 334).

І справу свою Кулик і Павлов знали.

Чотири передвоєнних роки, з травня 1937 по серпень 1941 року, Кулик очолював артилерію Червоної Армії. В принципі майже все, з чим Червона Армія пройшла всю війну і завершила її в 1945 році, було прийняте на озброєння саме в цей період. А саме: 76-мм гармата УСВ, 122-мм гаубиця М-30, 152-мм гаубиця М-10, 152-мм гаубиця-гармата МЛ-20, 210-мм гармата Бр-17, 280-мм мортира Бр-5 , 305-мм гаубиця Бр-18, 25 -, 37 -, 76 - і 85-мм зенітні гармати, 50 -, 82 -, 107 - і 120-мм міномети, реактивні установки залпового вогню БМ-8 і БМ-13. Можна знайти безліч недоліків у Кулика, можна обзивати його якими завгодно словами, але артилерія Червоної Армії була кращою в світі. Такого маршала не було ні в Німеччині, ні у Великобританії, ні в США, ні у Франції, ні в Італії, ні в Японії. У нас на чолі артилерії «ідіот», зате артилерія добра. А там генії. Тільки практично у всіх геніїв перед Другою світовою війною - гучні «науково обґрунтовані» заяви про «відмирання артилерії», глибока недооцінка польової артилерії, якщо не повне заперечення її ролі.