Марк Фалкс - Звільни свого внутрішнього римлянина

Час пом’якшує горе. Це відбудеться швидше, якщо сприйняти як даність неминучий кінець. Не знаю, чи зберігають пам’ять мертві під землею, але любов Марка до мене, його пошана та духовний зв’язок із усією нашою родиною були такими сильними, що, звичайно, він не побажав би мені так довго сумувати. Він би хотів, аби я ніс свою втрату зі шляхетною гідністю, яка б прикрасила нашу й без того славетну фамілію. Як ріки не можуть змінити смак морської води, так і важкі часи не можуть впливати на розум мужньої людини. Розум справжнього чоловіка залишається в рівновазі й керує емоціями, викликаними викрутасами долі. Поза сумнівом, зненавидіти свою долю так само легко, як важко буває витерпіти її удари, та окрім них вона вже не має чим мені дошкулити.

Військова дисципліна, поза всякими сумнівами, була важливою частиною перемог легіонерів. Це визнавали і римські автори, і підкорені народи. Перемоги римлян не можна приписувати лише їхнім фізичним даним. Зріст рекрутів вимірювали, щоб переконатись у тому, що вони були достатньо високими, та конкретні вимоги до них залишаються нам невідомими. Вегецій згадує зріст, який дорівнював 6 римським футам, що приблизно відповідає нинішнім 5 футам і 10 дюймам, або 178 см, як мінімально допустимий для допоміжної кінноти та перших когорт війська, але йшлося, безумовно, про добірних, а не середньостатистичних солдатів. Мінімальний зріст у стандартному випадку, на який вказують інші правила імперії, становив, ймовірно, 5 футів 5 дюймів або 5 футів 7 дюймів у перерахунку з римських одиниць вимірювання, хоча наявні свідчення є дещо суперечливими. Було багато спроб встановити середній зріст римського чоловіка, і найбільш обґрунтованою здається оцінка від 5 футів 4 дюймів до 5 футів 7 дюймів (162–171 см). Мабуть, не варто вишукувати точної цифри, що її ретельно дотримувалися б сержанти-вербувальники. Скорше, їхнє завдання полягало в тому, щоб набирати до війська чоловіків, які мали вищий від середнього зріст і за рахунок цього вражали своєю статурою. До якої міри цього принципу дотримувалися, напевно, залежало від того, наскільки гострою у війську була потреба в новобранцях, або від того, як багато знаходилось добровольців. У мирні дні імперії кар’єра легіонера була привабливою, адже він отримував гарантовану щомісячну платню та велику одноразову грошову виплату при звільненні. Тоді вербувальники обирали рекрутів більш прискіпливо. Під час війни або після епідемії чуми знаходити рекрутів було важче, й тому до їхнього зросту ставилися більш поблажливо.

Лівій («Історія Рима», 2.59) повідомляє про першу децимацію, що відбулась у 471 р. до н. е. Кількість покараних бувала різною, та якщо розглядати когорту чисельністю приблизно у 500 осіб, то вона складала лише близько 50 душ. Не так і мало, однак то був мізерний відсоток у масштабах всього війська.

За часів пізньої республіки ця практика вже вийшла з ужитку, хоча до неї був змушений удатися Красс у 71 р. до н. е., коли Рим, на свій сором, ледве спромігся перемогти військо повсталих рабів під проводом Спартака. Юлій Цезар пригрозив децимацією дев’ятому легіону, коли вів громадянську війну з Помпеєм, але своєї погрози так і не виконав.

Щодо римської військової дисципліни див.: Вегецій, «Коротке викладення військової справи», 1.1, а у контексті римсько-юдейської війни — Йосип Флавій, «Юдейська війна», 3.71–3.97. Подробиці розорення міста можна знайти у Тацита в описі руйнування Кремони військами Веспасіана під час громадянської війни 69 р. («Історія», 3.33–3.34). Саллюстій («Про заколот Катіліни», 51.9) і Квінтиліан («Повчання оратору», 8.3.67–8.3.70) наводять типові промови, у яких оратор загрузає в подробицях падіння якого-небудь міста, і навіть припускають, що деякі деталі, можливо, вигадані. Із цього випливає, що римляни були досить нечутливими до розповідей такого штибу, але також і те, що їм все ж таки можна було дошкулити зображенням страждань, якщо то робилося з належним розмахом.

Опис голоду ґрунтується на основі твору Прокопія «Історія воєн» (6.20.18–6.20.33) і «Церковній історії» Євсевія (9.8). Про стратегії виживання в періоди нестачі їжі, у тому числі й про вживання злаків, не придатних для їжі людини, див.: Гарнсі П., «Голод і постачання продовольства в греко-римському світі» [2]. Повчання Фалкса про контроль над гнівом запозичені в Сенеки («Про гнів», 1.7, 3.24, 3.32, «Листи», 65.21–65.22). Детальніше про покарання рабів див.: Марк Сидоній Фалкс. «Як керувати рабами». Федр («Байки», 3, передмова) і Квінтиліан («Повчання оратору», 5.11.19) пояснюють походження байок. Діон Кассій («Римська історія», 55.27) описує дефіцит продуктів у Римі у 6 р. н. е., а розповідь про руйнування амфітеатру в Фіденах можна знайти у Тацита в «Анналах» (4.62–4.63). Стосовно подробиць виверження Везувію див.: Пліній Молодший, «Листи», 6.16, 6.20. Такі події надавали можливість керівничому класу вивищитись. Крім того, вони також показують, що певні вчинки були продиктовані необхідністю. Роль держави в надзвичайних ситуаціях полягала, перш за все, у тому, щоб просто підтримувати існуючий лад. (див.: Джеррі Тонер, «Римські катастрофи» [3]).