Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

Аналізуючи соціальну політику гетьманського уряду, сучасні дослідники здебільшого дотримуються думки, що він проводив таку робітничу політику, «яка не зачіпала основних завоювань революції, тобто гетьман не пішов шляхом реставрації царських порядків, як про це стверджувалося в літературі, а залишив соціально-економічні завоювання робітництва, здобуті ним у революції, в силі»272. У соціальній сфері працювали державні та громадські структури, що їх склали ще в добу Центральної Ради: комісаріати праці, фабричні інспекції та окружні інженери, біржі праці, де фактично було повністю збережено персонал.

Гетьманський уряд поступово розвивав державний апарат опікування соціально незахищеними верствами населення, переважно жертвами Першої світової війни. Міністерство народного здоров’я і опікування, яке очолював лікар-фармаколог Ю. Любинський, досягло безперечних успіхів у забезпеченні охорони здоров’я в Україні, боротьбі з епідемічними захворюваннями, становленні судової медицини, реформуванні медичної та фармацевтичної освіти тощо. Уряд прагнув фінансового забезпечити дитячі притулки, притулки для дітей військовополонених та загиблих воїнів, біженців, заклади опіки дорослого населення, літніх людей, осіб з вадами розумового та фізичного розвитку, створених здебільшого органами місцевого самоврядування та громадськими організаціями, а також державні структури, які працювали ще до революції 1917 р. і залишилися без засобів до існування. Під особливою увагою гетьманської влади були біженці та військовополонені, на допомогу яким уряд виділив близько 17 млн крб273.

Характеризуючи фінансову політику гетьманської влади, більшість сучасників дослідників одностайні в її високій оцінці. Її успіху значною мірою сприяли фахові якості міністра фінансів Антона Ржепецького. Д. Дорошенко писав, що він «показав себе може занадто великим прихильником вузькокласових стремлінь фінансової буржуа­зії», але водночас «був добрим господарем, щиро обороняв інтереси Української Держави взагалі, беріг кожну копійку, доводячи ощадність часом аж до скупості і досяг головного свого завдання: створив українську грошову систему й забезпечив українській валюті високий курс»274. Ставлення українських опозиційних сил до А. Ржепецького не можна назвати прихильним. Адже більшості з них він був відомий як голова «Тетянинського комітету» із захисту біженців, у якому намагався сконцентрувати роботу всіх установ, що працювали в цьому напрямі, і не терпів конкуренції з боку українських товариств, зокрема «Товариства допомоги населенню Півдня Росії». Особисте ставлення до нього інтелігенції, а також його належність до партії кадетів заважали багатьом українським діячам об’єктивно оцінити роботу А. Ржепецького на посаді міністра фінансів Української Держави.

Під час перших публічних виступів міністр чітко окреслив завдання свого відомства, наголосивши, що «намагатиметься встановити українську валюту з високим курсом, обновити банківський апарат в формі Державного банку і банків приватних, щоб урегулювати господарське життя в Україні й установити сталий бюджет»275. Очоливши Міністерство фінансів, А. Ржепецький залишив без особливих змін його кадровий склад, а також залучив до праці висококваліфікованих фахівців у фінансовій сфері. Директором Кредитової канцелярії став Г. Лерхе, заступником міністра — колишній директор Кредитової канцелярії в Петрограді К. фон Заммен. При Міністерстві фінансів було збережено Експедицію заготовок державних паперів та основні штати працівників Державної скарбниці, яку очолив відомий економіст Х. Лебідь-Юрчик. Коментуючи фінансову політику за часів Гетьманату, він, зокрема, констатував високий рівень фахівців міністерства. За його словами, відомство не відмовляло «у кредитах на заспокоєння дійсних державних потреб, але енергійно охороняло державний скарб від замахів на марнотратство й надужиття». Така політика, на його думку, свідчила про збалансованість державного господарювання. Що ж до української валюти, то незважаючи на те, що крім природних багатств України, «до яких кредиторам трудно приступити», вона не мала жодного забезпечення. Проте мала високу цінність — карбованець дорівнював половині золотого франка276.

Водночас слід зазначити, що з перших кроків роботу міністерства значною мірою ускладнювали антигетьманські настрої серед урядовців, розповсюдження листівок із закликами до саботажу та страйків277. Не останню роль у подібних акціях відігравали чиновники вищого рангу, зокрема В. Мазуренко — член партії українських есдеків, який за часів Гетьманату був призначений заступником міністра фінансів.