Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

Від самого початку переговорів позиція С. Шелухіна щодо підписання миру була чітко визначеною і базувалася на історико-юридичному праві відновлення української державності з моменту зречення російським царем престолу. Російська делегація не сприймала жодних відхилень від поняття «единая и неделимая» і розглядала Україну як невід’ємну частину Росії. З такими протиріччями сторони приступили до переговорів, що почалися 23 травня 1918 р. в приміщенні Педагогічного музею — місці засідань Центральної Ради159.

Перше засідання засвідчило високий фаховий рівень голови української делегації. Позиція С. Шелухіна була категоричною і в питанні, з яких саме держав складається Російська Федерація, оскільки український уряд одержав заяви від Білорусії, Кавказу, Чорноморщини, Донщини, Сибіру, «щоби їх при цих переговорах не уважали за членів Російської Федерації»160. Х. Раковський не погоджувався з текстом повноважень української делегації, де було задекларовано самостійність Української Держави. На його думку, Україна зможе здобути незалежність тільки після визнання цього факту мирним договором із Росією, оскільки РСФСР, за його словами, є спадкоємницею колишньої Російської імперії і має права на всі колишні території, які входили до її складу. С. Шелухін, відповідаючи на цей закид, наголошував, що Україна не потребує визнання з боку Росії, бо «Українська Держава є самостійна і незалежна»161. Він також заявив, що «визнання потребує ново­утворена Російська Республіка, а Україна є старою республіканською державою». Нарешті 30 травня 1918 р. відбувся обмін уповноваженнями від урядів між головами обох делегацій С. Шелухіним та Х. Раковським, який фактично і поклав початок переговорному процесу162. Українська сторона проголосила свої умови перемир’я. Найважливішою з них було припинення військових дій і виведення радянських військ із території України за демаркаційну лінію, а також захист прав українців і громадян Української Держави, що перебували на території Росії. Розв’язання цих питань стало складовою частиною угоди, яку нарешті було підписано 12 червня 1918 року між Українською Державою та РСФРР. Це був прелімінарний договір, що складався із шести пунктів і мав діяти до підписання справжнього миру. За оцінкою Д. Дорошенка, цей крок був «одиноким успіхом в українсько-російських переговорах»163. Угода вирішувала проблеми представництва в урядах обох держав, повернення громадян на батьківщину, узгодження залізничного руху, допомоги військовополоненим, митних правил і товарообміну.

Одразу після підписання прелімінарного миру між Українською Державою та РСФРР гетьманське Міністерство закордонних справ розпочало створення на території радянської Росії українських консульських установ. У липні в Москві та Петрограді було відкрито генконсульства і тридцять консульських агентств у різних містах РСФРР, десять з них мали 1-й розряд, 20 — 2-й розряд164.

Переговори між Українською Державою та більшовицькою Росією проводилися під пильним наглядом німецьких військових і дипломатів. Як повідомляв голова делегації РСФРР Х. Раковський М. Чичерину — голові зовнішньополітичного відомства більшовицького уряду, посол Німеччини А. Мумм не лише цікавився результатами переговорного процесу, а й мав періодичні зустрічі з ним. Його, зокрема, цікавили питання територіального поділу Донецького басейну, Таганрозького округу та Слав’яно-Сербського повіту, кордонів Мінської губернії тощо. Так, Х. Раковський у розмові по прямому дроту з Г. Чичеріним просив дати директиви щодо позиції Німеччини й у зв’язку з цим наголошував, що «без дуже серйозної підтримки з Берліна, нам важко..., якщо в Берліні нас будуть підтримувати — ми можем під тим чи іншим приводом затягнути переговори, поки з’ясується ситуація, якщо потрібно поспішати, то розраховувати на Берлін не доводиться»165. На переговорах постійно був присутнім неофіційний представник Німеччини, 2 чи 3 засідання відвідав і представник Австро-Угорщини. С. Шелухін засвідчував, що німці неофіційно і негласно постійно втручалися в хід переговорів. «Се втручання ні одного разу не було на користь Української Держави і тільки затягувало мирові переговори, — наголошував С. Шелухін. — Наприкінці виявилося цілком, що німецьке представництво на Вкраїні відносно Української Держави веде подвійну політику і дбає тільки про інтереси германців»166. Вони, зокрема, навмисне затягували розв’язання проблеми українсько-російських кордонів, відмовляючись від дислокації по смузі історичних кордонів України, тоді як російські радянські військові частини продовжували здійснювати напади на українську територію, грабуючи місцеве населення, промислові об’єкти тощо. Така двозначність політичної лінії німецької військової влади була фактичним потуранням зухвалим діям більшовицького керівництва і, зрештою, призвела до незавершеності остаточного врегулювання цього важливого питання.