Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

Протягом усього ХV ст. тривала боротьба української еліти за збереження давніх державницьких традицій, суверенітету удільних князівств. Вершиною цієї боротьби було суттєве відновлення удільної системи на значній частині території України. На Волинь повернувся Свидригайло Ольгердович, який завершив тут своє життя як повноправний володар із титулом великого князя. На Київській землі відновлюється удільне князівство (1440 р.), де утвердилася династія Олельковичів. Князь київський Олександр (Олелько), прямий нащадок Гедиміна, мав виразні наміри відродити блиск старої столиці Русі-України, що мало бути першим кроком до політичної самостійності. Претензії Олельковичів на більш високий статус, ніж просто удільне княжіння в рамках Великого князівства Литовського знайшли свій вияв у застосуванні ними титулатури «государ і отчич київський». Олельковичі переймаються амбітними намірами стати спадкоємцями Володимира Великого та Ярослава Мудрого. У цьому зв’язку князь київський Олелько вживав активних заходів щодо відділення Київської церкви від Московської і перетворення Києва на відроджений центр східноєвропейського християнства. Він підтримав унійну ініціативу митрополита Ісидора, спрямовану на об’єднання східної та західної церков, і надав грамоту для «господина отца своего Сидора митрополита Кієвьского и всея Руси». Вона підтверджувала давні права митрополита — майнові, судові й фінансові, причому Олелько посилався в грамоті на старе право київської митрополії, визначене їй в Уставі Володимира Великого й Номоканоні Ярослава Мудрого.

Укладення Люблінської унії, дальше зближення Литви й Польщі прискорили процеси переходу українських князівських родин до римо-­католицької віри і втрату багатьма з них національної ідентичності. Водночас відбувається сходження князівської верстви з української політичної сцени, а отже й остаточна втрата решток державності.

Державницькі завдання мали виконати інші верстви. Отже, традиційні форми державності, які беруть свій початок від кінця ІХ ст., продовжили своє існування аж до кінця ХV ст. Естафету національного державотворення в нових історичних умовах переймає у старої феодальної еліти новий клас — козацтво.

Виникнення його організаційного воєнно-політичного центру — Запорозької Січі, супроводжувалося зародженням перших клітин того державного організму, який згодом виріс у державу Богдана Хмельницького. Причому нова державність утверджувалася на принципово нових соціально-економічних засадах. Замість феодального примусу в козацькому середовищі переважало використання найманої праці, заперечувалася феодальна власність на землю, кріпацтво. «У козацьких місцевостях, — як наголошує В. Голобуцький, — зароджувалися буржуазні відносини, що мало неабияке значення для всіх інших регіонів»7.

На зламі ХVІ—ХVІІ ст. козацтво цілком сформувалося як окремий стан, що не вкладався в існуючу феодальну систему й усвідомлював своє призначення в національно-визвольній боротьбі. Козацтву вдалося адсорбувати рештки феодальної еліти, усі інші державотворчі сили й на довгі роки стати провідною силою в національно-визвольній боротьбі. Приплив до козацтва прошарків службового боярства наприкінці ХVІ ст. суттєво вплинув на формування його класового обличчя та зміст його політичних і соціальних вимог. «Лицарський фермент», внесений у козацьке середовище представниками шляхетської верстви, пов’язані з ним прагнення козацтва до власної політичної організації дали підстави для проектів організації козацької державності. У «протестації», адресованій сейму у квітні 1621 р., козаків, «сих лицарських людей», духовенство характеризувало як продовжувачів старокиївської державності.

«Се ж бо племя славного народу руського з насіння Яфетового, що воювало Грецьке цісарство морем Чорним і сухопутю. Се з його покоління військо, що за Олега, монарха руського, у своїх моноксілах по морю і по землі (приробивши до човнів колеса) плавало і Константинополь штурмувало. Се ж бо вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестилися, віру християнську від Константинопольської церкви приймали, і по сей день в сій вірі родяться, хрестяться і живуть»8. Державницькі аспірації козацтва все більш виразно виявляються в діяльності гетьмана П. Сагайдачного, який постійно працював над закладанням фундаменту майбутньої держави9.