Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

1

Древняя Русь в свете зарубежных источников. Под ред. Е. А. Мельниковой. — М.: Логос, 1999. — С. 288.

2

Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. І. — К.: Наукова думка, 1991. — С. 510.

3

Древняя Русь в свете зарубежных источников. — С. 319.

Гетьман Богдан Хмельницький

Визнання Європою такої титулатури не могло бути випадковим. Її застосування в тогочасному феодальному світі мало спиратися на певний конкретний державно-правний акт, який легітимізовував новий статус володаря Русі. Таким актом, без сумніву, могла бути лише коронація за західноєвропейським зразком. Принагідно зазначимо, що навряд чи Ярослав Мудрий міг би виконати свою роль «тестя Європи» й поріднитися з більшістю династій тогочасного європейського середньовічного світу, будучи просто князем.

У 70-х роках ХІ ст. загострилися стосунки між Ізяславом Ярославовичем та його братами Святославом і Всеволодом. Однією з причин було намагання Ізяслава замінити право сеньйорату (переходу влади до найстаршого брата) правом прямого династичного успадкування (переходу влади до найстаршого сина). Позбавлений влади Ізяслав був змушений шукати підтримки спочатку в німецького імператора Генріха ІV, а згодом і в Папи Римського Григорія VІІ. Між обома носіями ідеї універсальної християнської імперії тоді почалася гостра боротьба за право інвеститури, і папа використав ситуацію, щоб ще раз піднести свою репутацію чільника християнського світу й підтвердити королівську гідність Ізяслава. Саме в цей час польський князь Болеслав ІІ вів також перемовини з Григорієм VІІ про надання йому королівського титулу. Болеслав отримав корону, але через три роки був позбавлений її внаслідок протидії прихильників германського імператора. Збереглося дві булли папи, адресовані Ізяславу — вигнанцеві, який втратив свою державу й намагався передати її через свого сина Ярополка під опіку св. Петра, і Болеславу, який диспонував незрівнянно сильнішою воєнною і політичною потугою.

Обидва звернення папи промовисто і недвозначно засвідчують статус Русі як королівства та її володаря як короля. У першому документі Григорій VІІ звертається до «короля Русі ( rex Ruscorum ) і королеви, його дружини» з апостольським благословенням. У другому, адресованому Болеславу ІІ, понтифік титулує його князем ( dux ). Папа засвідчує, що погодився з проханням Ярополка, сина Ізяслава, який просив узяти «на­зване королівство з наших рук як дарунок святого Петра». Понтифік зазначає, що він передає Ярополкові «правління вашим королівством (тобто Руссю), керований тим наміром і милосердним бажанням, аби блаженніший Петро уберіг вас, ваше королівство і все ваше надбання своїм перед Богом заступництвом і сподобив вас мирно, всечесно і славно володіти названим королівством до кінця вашого життя...»4

Отже, цілком очевидно, що попри всі драматичні повороти долі київського володаря Григорій VІІ без будь-яких застережень визнавав за ним королівську гідність і за його державою статус королівства. Окрім того, через якийсь час Ярополк (Петро) був коронований папою королівською короною і в такий спосіб були підтверджені династичні аспірації короля Ізяслава. Факт коронації підтверджує і зображення цього акту на мініатюрі з молитовника Гертруди, дружини Ізяслава, доньки польського князя Мєшка ІІ. Ця пам’ятка записана на листах, приплетених до Псалтиря, що належав Гертруді. Надзвичайно добре освічена, вона, цілком імовірно, була автором текстів молитов, у яких вона молилася «за нашого короля». Факт згадки про Ізяслава як короля саме дружиною свідчить про цілком органічний характер його вжитку на різних рівнях, зокрема й на побутовому.

Західноєвропейський вектор політики київських володарів спричинив неабияке занепокоєння Візантії. Грецька дипломатія намагалася скрізь наставляти на найвищі церковні посади в Русі своїх речників, які насаджували в давньоруському суспільстві жорсткі антилатинські настрої. Під час правління Володимира Мономаха, сина грецької царівни, грецьким священикам була надана можливість «цензурувати» ідеологічну діяльність Печерського монастиря. Очевидно, жорсткої фільтрації на догоду Візантії зазнали й згадки про королівську титулатуру старокиївських володарів. Візантія активно підтримувала володимиро-суздальських князів у їхній антикиївській політиці та була натхненником погрому Києва князем Андрієм Боголюбським у 1169 р.